Віднайти себе в цій історії – ось одне з побічних завдань вихору на ймення життя. Або, як написав нинішній метр української літератури Юрій Андрухович: “Розчинитись у Фантомасі – таке наше остаточне призначення”, говорячи про своє покоління. Проблема тільки в тому, що наше життя наразі детективне – як Фантомас, або як Самійло Немирич, розбишака з початку XVII сторіччя, один із героїв знакової книжки на кожну полицю “Коханці Юстиції”.

Книжка існує, щоб її мали розуміти. А зрозуміти, набратися розуму ми можемо, лише дочитавши ту чи іншу книжку до кінця. Гарних і талановитих письменників, як і співаків, в Україні надто багато. Натомість метри мистецтва насправді існують лише для одного: щоб часом ніщо чи майже ніщо перетворювати на щось, ніщоту – на шедевр. Саме такі враження виникають при читанні Андруховичевих “Коханців Юстиції”. З ніщоти – шедевр, з бруду – діамант, а з ганьби часом на наших очах виростає слава. Репортер, краєзнавець, археолог можуть обставити приміщення історичними артефактами, можна наповнити шпальти газет подіями, контент мережі – фактами. І тільки геніальний письменник може примусити факт перетворитися на образ.

Очі та мозок Юрія Андруховича длубаються з-поміж менш чи більш пожовклих фоліантів запилених і, крім статистики, нікому вже не потрібних фрагментів минулого. Але в тому то й річ, що цього разу над судовими справами засів не зовсім статист, а письменник, прикметною рисою характеру, життя та творів якого є якась незбагненна, дивовижна емпатія, безмовне співчуття до фактів, яким, можливо через їхню історичну безпосередню близькість, не встигли належно поспівчувати їхні сучасники. У цій книжці реальність історії подібна на письменницьку вигадку, а письменницька фантазія зі свого боку більше нагадує реальність.

Хорхе Луїс Борхес якось оприлюднив “Всесвітю історію безчестя” (1935), Юрій Андрухович оповідає українську версію. Головним, найдовшим і найглибшим епізодом “Коханців Юстиції” є передостанній, восьмий епізод книжки, у якому йдеться про дивовижного зрадника та водночас героя “Сансару”. На тлі війни 1940-х, спровокованої німецькими окупантами, де всі на наших теренах воюють із усіма, Андрухович віднаходить дивовижний, мабуть, лише в Україні можливий характер. Затриманий гестапівцями 25-річний оунівець на псевдо “Сансара” провокує облаву в переповненому українцями кінотеатрі, результатом якої став привселюдний розстріл 27 невинних громадян. Розстріл, що спричинить дії ОУН у відповідь, однак у якому візьме участь і сам “Сансара”, підштовхнутий до розстрільного стовпа німецьким багнетом.

Галицький Синій Борода двадцятого сторіччя Юліус або Гайнц Ґродт, вбивця маршала Галицького крайового Анджея Потоцького Мирослав Січинський, завдяки якому в Україні постала мода називати дітей Мирославами, лідер станіславської босоти 1940-х Фелюсь чи агент НКВС Богдан Сташинський – за ними всіма Юрій Андрухович визнає і визначає право потрапити до “Всесвітньої історії безчестя”. Але в цих фігурах ми радше бачимо якихось попутників Юрія Андруховича по поїзду, якому вони для нього не встигли стати тільки в силу історичних причин: найближчим був Фелюсь, якого за життя застав шестирічний батько письменника Ігор. Саме так: радше супутники в історії, аніж затяті негідники, кроки яких на собі ледве вміщувала планета Земля. І важко сказати, хто тут правдивий адвокат: Андрухович, його застільний характер і письменницька жага до безпосереднього пізнання життя та всіх його таємниць і проявів, чи постмодерн, який вимагає межи всіма фактами іронії, толеранції та, зрештою, своєрідного синтезу, синергії, розчинення всіх речей одна в одній.

Монстри живуть не за світом, а реальні упирі не виють вовками з гаїв і хащ – вони наші сусіди, ті монстри, разом із нами – частина історії. Але настає час, коли вони, ті справжні монстри, перестають бути явищем фактажу, статистики, зафіксовані завдяки писемності. Тому-то подібні роману “Коханці Юстиції” твори навчають любити дійсність, минулу й теперішню нашу дійсність. Не тому, що вона добра або зла: просто тому що вона є. І складається вона з умовного добра пані Юстиції та безумовного зла.

Гайнца-Юліуса Ґродта “завжди і всюди сторонились”. Альберта Вироземського, що мешкав за сторіччя до Юліуса, після 12 коханок доконав уже у в’язниці “найганебніший людський вчинок за всю історію міста” Львова – його спроба продажу душі дияволові. Фелюся у ХХ сторіччі загубили не жінки, а, схоже, любов до кінематографу. А от “несамовитого зрадника” Богдана Сташинського, завербованого совітами юнаком у поїзді Львів-Борщовичі, до праведності втечі на Захід і каяття штовхає любов: “Любов – це людське. Любов – це той щем, без якого нас немає”. І коли зверхники Сташинського (НКВС, – прим. авт.) запропонували йому підшукати собі якийсь інший куточок, він збунтувався. Незбагненна українська душа!

Мирослав Січинський якось у листі до Михайла Грушевського зізнався, що справжньою причиною його успішного атентату на Потоцького 12 квітня 1908 року були не історичні та соціальні чинники, як він повідомив судові, і не смерть українця Каганця, за яку буцімто помстився, а бажання запобігти самогубству свого найкращого друга: друг мав залишити власну меланхолію і кинутися рятувати Січинського, що насправді й відбулося в історії. Немає причин для покарання, крім злочину. Однак сам злочин може мати безліч причин, імення яким люди. У цьому сенсі не тільки герої, ми самі є коханцями пані Юстиції. У такому разі Андруховичева книжка лишається відкритою, не дописаною.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram