“Лицарем без страху і докору” Павло Скоропадський називав свого військового міністра Олександра Рогозу, який народився 20 червня 1858 року.

Досі немає певності щодо місця появи на світ майбутнього генерала і високопосадовця. Існують цілих чотири версії: білоруський Вітебськ, Чернігівська губернія, Уманський повіт Київської губернії або ж повітове місто Звенигородка, також Київської губернії. На рівні припущення в літературі побутує думка, що далеким предком Олександра Францовича міг бути митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Михайло Рогоза – один з організаторів Берестейської церковної унії 1596 року. Зате точно встановлено, що його рідний батько, Франц Мартинович, був спадковим дворянином, офіцером-артилеристом, який дослужився у царській армії до чину полковника. Олександр з молодшим братом Олексієм пішли за батьківським прикладом. Все життя вони присвятили військовій справі.

Звернемо увагу на важливу обставину: в російськомовних джерелах прізвище родини частіше писали як “Рагоза”, в україномовних – “Рогоза”. Ми вживатимемо в тексті український варіант.

Олександр Рогоза закінчив військову гімназію у білоруському Полоцьку, потім – Михайлівське артилерійське училище у Санкт-Петербурзі. Одразу після випуску, маючи заледве 19 років, потрапив на російську-турецьку війну. Там виявив себе з найкращого боку. Особливо відзначився у боях при Шейново і Пловдиві (Болгарія) в січні 1878 року. За це був нагороджений кількома орденами, підвищений до чину поручика і невдовзі відправлений на навчання до Миколаївської академії Генерального Штабу – найпрестижнішого військового закладу імперії.

Академію майбутній міністр закінчив за першим розрядом, тобто з відзнакою. Серед іншого, опанував французьку мову. Далі служив у Київському, Харківському, Одеському і Приамурському військових округах, фортецях Керч і Усть-Двінськ (Рига). Перебуваючи на Далекому Сході, випробував свої сили у царині воєнної історії: 1891 року в Хабаровську (тоді – Хабаровка) побачила світ його праця “Краткий очерк занятия Амурского края и развития боевых сил Приамурского военного округа”.

Напередодні Першої світової війни Олександр Рогоза – вже генерал-лейтенант, начальник 19-ї піхотної дивізії. Лише маючи за 50 років, зміг облаштувати своє особисте життя. За спогадами генерала Бориса Стеллецького, Рогоза одружився з молодою вдовою: “Молодая женщина (по первому браку жена штабс-капитана одного из полков дивизии, командуемой Рогозой) желала играть роль матери-командирши и совершенно завладела волей влюбленного в нее старика”. Літньою людиною Олександр Францович ще не був, хоча, можливо, виглядав дещо старшим за свій справжній вік.

З початком Першої світової Рогоза отримав у командування 25-й армійський корпус на Південно-Західному фронті. Воював на території Польщі. Спершу досить вдало, оскільки вже у грудні 1914-го став генералом від інфантерії (найвищий чин у піхоті). В липні 1915 року корпус зумів призупинити наступ австро-угорських військ, а його командувач виявив особисту хоробрість під ворожими артобстрілами. За це Олександр Францович був удостоєний ордена Святого Георгія 4-го ступеня і ще раз пішов на підвищення. Його призначили командувати 4-ю армією Західного фронту, що діяла проти німців на теренах Білорусі.

Та ось тепер генерала Рогозу спіткали невдачі. Протягом 1916 року його війська взяли участь у двох наступальних операціях – Нарочанській і Барановицькій. Обидві коштували величезних втрат, але успіху не мали.

Наприкінці 1916 року армію Олександра Рогози перекинули на Румунський фронт, де склалася критична ситуація. Йому вдалося зупинити наступ німецьких і австро-угорських військ, але про більше годі було й мріяти. Почалася революція, солдати відмовлялися воювати.

Після більшовицького перевороту Олександра Францовича відсторонили від командування. Він навіть на добу опинився під арештом. Після звільнення переїхав до Києва, де заявив про бажання служити Українській Народній Республіці. 10 квітня 1918 року вступив до Армії УНР.

Невдовзі після того стався гетьманський переворот. УНР перейменували на Українську Державу. Майже місяць Гетьман Павло Скоропадський не міг визначитися з кандидатурою військового міністра. Та після особистого знайомства і розмови з Олександром Рогозою, довірив цю відповідальну посаду саме йому.

Від 27 травня 1918 року генерал брав участь у засіданнях уряду. В деяких тогочасних документах його посаду зазначали як “військовий і морський міністр”, оскільки морське міністерство виокремили в самостійну структуру лише 23 вересня. Мешкав Рогоза по вулиці Банковій, 10, – у знаменитому будинку з химерами архітектора Владислава Городецького.

У своїх мемуарах Гетьман досить часто згадував Олександра Францовича. Ось найбільш яскрава характеристика (Скоропадський писав російською мовою): “Генерал Рогоза… был во всех отношениях рыцарем без страха и упрека, но это же качество являлось и его большим недостатком. Будучи честным и благороднейшим человеком, он верил, что и его подчиненные таковы, а это было, к сожалению, не всегда так. Его обманывали, а он не допускал возможности этого… Раз генерал или офицер служил при гетманском правительстве, он считал, что у него на душе только одно желание – принести пользу Украинской армии и гетману… Для него всякий, носящий офицерский мундир, был честным человеком, и мне стоило большого труда, чтобы разубедить его в этом. Военное министерство того времени было тоже набито неподходящими людьми. Это были авгиевы конюшни, которые нужно было, за малым исключением, основательно очистить. Старый строевик, он жалел своих подчиненных и старался как-нибудь простить, перевоспитать, а те делали свое разлагающее дело”.

І все ж, Олександр Рогоза мав значний вплив і авторитет. Коли у вересні 1918 року Гетьман вирушив з офіційним візитом до Німеччини, протягом двох тижнів Україною керувала Колегія Верховних правителів держави. До неї належали три особи: голова уряду Федір Лизогуб, сенатор Дмитро Носенко і військовий міністр Олександр Рогоза.

Генерал докладав значних зусиль для розбудови української армії. Було встановлено систему військових рангів відповідно до козацьких традицій (сам Рогоза перейменований з генерала від інфантерії в ранг генерального бунчужного), ухвалено текст військової присяги, запроваджено нові уніформи і знаки розрізнення, покращено фінансове забезпечення, виділено кошти на допомогу військовим, які поверталися з німецького і австро-угорського полону. На українську службу вдалося залучити багатьох професійних військових, зокрема 385 генералів і адміралів. Проте був і зворотний бік медалі: більшість з них відчували себе патріотами Росії, а українську державність сприймали як тимчасове, перехідне явище.

До лав гетьманської армії долучився і молодший брат Рогози, Олексій Францович – полковник артилерії, кавалер Георгіївської зброї. Йому доручили командувати 8-м легким артилерійським полком.

За міністрування Олександра Рогози розробили і затвердили план організації армії мирного часу. Вона мала налічувати понад 309 тисяч офіцерів, солдатів і військових урядовців. Тривалість служби у піхоті становила 2 роки, в артилерії та кінноті – 3 роки, на флоті – 4 роки. Комплектування мало здійснюватися на підставі загального військового обов’язку. Але призов так і не відбувся, оскільки Німеччина і Австро-Угорщина всіляко гальмували справу. В результаті, чисельність кадрових частин Армії Української Держави напередодні антигетьманського повстання становила тільки 23,5 тисячі військовослужбовців і урядовців. Причому, частина з них виявилися нелояльними до режиму і підтримали Директорію, або ж перейшли до лав російського Білого руху.

Як військовому міністрові, Рогозі часто ставили за провину так зване “русофільство”. Наприклад, опозиція до Скоропадського – Український Національний Союз – мала чітке переконання: “Рогоза все робить, аби у нас не було армії, він безперечно сторонник об’єднання Росії і в цім напрямку працює і інших до того навертає”.

Проте факти свідчать, що все було не так однозначно. Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, якого навряд чи можна назвати симпатиком Росії, згадував: “Склалася серед міністрів приватна група, яка умовилася між собою піддержувати національний курс по своїх міністерствах і в Раді Міністрів. До цієї групи пристали: Кістяковський, Бутенко, Любинський, Рогоза і я. Ми кілька разів збирались на квартирі у Любинського і відбували свої наради”. Справді, Олександр Францович чимало зробив для українізації армії. В жовтні 1918 року він відмовився підписати записку дев’яти міністрів про необхідність об’єднання України з небільшовицькою Росією. В листопаді не увійшов до складу русофільського уряду Сергія Гербеля. Він взагалі дуже слабко орієнтувався у політичних перипетіях, залишаючись насамперед військовим діячем і фахівцем своєї справи.

Свідки міністерської діяльності генерала Рогози залишили про нього майже винятково позитивні відгуки. Щоправда, всі вони написані російською мовою.

Міністр віросповідань Василь Зеньківський: “Очень порядочный и толковый военачальник… честный, порядочный и умный человек”.

Міністр юстиції Віктор Рейнбот: “Старик, утомленный великой войной, далекий от всяких интриг, искания популярности или надвластия”.

Товариш державного секретаря Микола Могилянський: “Глубоко честный и симпатичный, добрый и мягкий генерал”.

Генерал Володимир Посторонкін: “Один из талантливых и доблестных офицеров… Пользовался необыкновенным авторитетом среди офицеров украинской армии… Твердая воля, опыт и государственный ум являлись его отличительными свойствами”.

Генерал Борис Стеллецький: “По характеру Рогоза был очень отзывчивым и добрым человеком. Он легко подчинялся чужому влиянию… Наружность имел очень представительную, и Скоропадский говорил, что когда в его кабинет входил Рогоза для докладов, то ему невольно хотелось вскочить и вытянуться для военного приветствия”.

Воно й не дивно: Рогоза був старший від Скоропадського і за віком, і за військовим чином. Але історія розпорядилася так, що він став підлеглим Гетьмана.

Востаннє Олександр Францович брав участь у засіданні Ради Міністрів уночі з 14 на 15 листопада 1918 року, а далі залишив посаду через відставку уряду. Від 23 листопада перебував у розпорядженні Павла Скоропадського. Після повалення Гетьманату його заарештували за розпорядженням Директорії, але невдовзі звільнили. Виїхав до Одеси, зайнятої військами Антанти і білогвардійців.

Коли на початку квітня 1919 року до Південної Пальміри вступили більшовики, генерал відмовився від евакуації. Мабуть, наївно сподівався, що його не чіпатимуть з поваги до віку і фронтових заслуг. Це була трагічна помилка. За основною версією, Рогоза відкинув пропозицію вступити до Червоної Армії і був розстріляний в Одесі 29 червня 1919 року. Але не виключено, що його могли стратити в Києві. Жалобне оголошення про загибель генерала подала газета “Киевлянин”, яка публікувала список жертв червоного терору в місті. Де похований військовий міністр останнього Гетьмана – невідомо.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram