Лука Гуленко – останній правдоносець нашого світу

Щоб роман відбувся, став переконливим для читача – іноді достатньо однієї магістральної ідеї. Згадаймо хоча б “Сліпоту” Жозе Сарамаго, де дія відбувається навколо незбагненої епідемії сліпоти, чи “Чуму” Альбера Камю, де від страшної однойменної хвороби потерпає ціле місто. Український письменник Олексій Ганзенко в романі “Блюз на холодній землі” пропонує читачеві не менш глобальну й захопливу ідею, ніж світові класики: у світі зародився й поширюється феномен правдолюбства, і це – допитливий читач легко зможе передбачити таку перспективу – загрожує світобудові незворотними змінами.

Згідно з популярною науковою теорією, сучасна людина – така, якою ми її знаємо – зародилася в Африці. Тож і Олексій Ганзенко обрав для виникнення незбагненого феномена Чорний континент, а не, скажімо, Китай чи Австралію. Отже, в якомусь глухому селі Кенії (як тут не згадати про походження Барака Обами!) молодий старійшина на ім’я Мгамба раптово починає розрізняти: брешуть йому чи кажуть правду. Сам Мгамба сприйняв це доволі спокійно, адже у світі, яким керує всемогутній бог Нкай, і не таке можливо. Однак проігнорувати свою нову здатність – також вище його сил.

Чи не першою це відчула одна з його двох дружин, яку Мгамба викрив у зраді. Потім він вивів на чисту воду сусідських дітей, а згодом до нього потяглися родичі, одноплемінники, інші африканські племена. Ареал слави правдознавця настільки швидко розширився, що про нього дізнався езотеричний телеканал із Великої Британії “Метью Гопкінз Ті-Ві”, після сюжетів якого черги до Мгамби стали, як колись до Леніна.

Усе завершилося, як і має бути в нашому світі, гастролями до США, де тріумф феноменального кенійця поступався хіба що першим гастролям “Бітлз”. Власники арен і конференц-залів, де виступає Мгамба, задоволено потирають руки. Наш герой зіштовхується з “цинізмом усемогутніх, задоволених життям брехунів, які навчилися робити гроші з усього, навіть зі щирого прагнення наївного африканського правдознавця”.

У США стає очевидним, що викорінити брехню зі світу – нереально, адже завдяки їй функціонують цілі державні інституції: спецслужби, поліція, прокуратура, суди, в’язниця. “Та, власне, сама держава – хіба не створено її, щоби ми хоча б якось борсалися в огромі суспільної неправди?” – постає риторичне запитання в романі. Ба більше: недоречна правда може принести багато страждань, скажімо, усиновленим дітям; один з них – Кайл Ватанен – наклав на себе руки, коли дізнався що його справжній батько – серійний ґвалтівник.

Попри те, правда поширюється світом наче епідемія грипу, шкіра інфікованих людей починає набувати виразного синього кольору – звідси походить й назва роману: “блюзами”, обігруючи англійське слово “blue”, називають синіх людей. Приборкати “заразу” можна лише завдяки вакцині, яку швиденько розробили вчені на основі крові Мгамби.

Є в “Блюзі на холодній землі” й паралельна українська лінія – історія нашого сучасника Луки Гуленка, сповнена трагізму, героїзму, моральних страждань, і суто українських “проклятих” питань: зради, недовіри, підступності, підозрілості, а також цинізму й жорстокості держави до своїх громадян. Лука – останній правдоносець нашого світу, і це настільки обтяжливий і осудний суспільством тягар, що Лука погоджується зробити рятівне щеплення. Однак перед тим хоче дізнатися найбільшу таємницю свого подружнього життя, що значною мірою поставила жирний хрест на його біографії. Паралельно йому пропонують стати Месією й викрити найбільшого брехуна світу Домнула, навальний поступ вчення якого чимось нагадує прихід антихриста. Завдяки супутникам могутній Домнул знає про існування останнього “синяка”, тому за українцем полюють, наче за тарганом.

“Ідея роману настільки глибока і всеосяжна, що я аж пошкодувала, що вона мені не спала на думку. Це – готовий бестселер, до того ж не жалюгідна імітація західних бестселерів, а цілком оригінальний твір, наповнений національним змістом”, – поділилася своїми враженнями від книги відома письменниця Галина Пагутяк.

А ще у “Блюзі на холодній землі” багато несподіваних поворотів, цікавих паралелей (скажімо, дядько Луки був безпосередньо причетний до виникнення вірусу правди) і доброї, дещо сумної іронії. Сторінки, присвячені Кенії, настільки яскраві й правдиво деталізовані, що складно повірити, що автор не прожив там принаймні кілька років. А ще читач віднайде в романі цілу оду бджолам і бджільництву – останньому прихистку для зневірених одинаків.