Знаєте, що мене завжди вганяє у ступор при спілкуванні зі співгромадянами? Навіть не те, що кожен другий, не рахуючи першого, знає, як правильно управляти державою. І не те, що всі знають, скільки і де “накрали” очільники України. Це стандартно і заяложено. Так завжди було. Національне “наше все” – підраховувати гроші в чужих кишенях. І, звісно, ми точно знаємо, що “вони всі крадуть”. Нічого нового і оригінального. Та й крадуть, звісно, це дійсно правда.

І критика президента та прокльони на його адресу – теж нічого нового. Так було завжди. Наступного дня після виборів уже неможливо віднайти того, хто голосував за новообраного гаранта. Так повелось від 1991-го. Втім, повернемось до першого рядка допису. Мене дико бісить і дістає “Ліпєцкая фабріка”. Бо, якщо вірити людям, то “вся Росія завалєна канхвєтами “Рошен” с етой фабрікі, мені сказав брат мого кума, у якого любовніца в Урюпінскє живе”. Люди, як можна повторяти найпримітивніший штамп російської пропаганди? Я поважаю вашу недовіру до Порошенка. Я поважаю ваше право його ненавидіти. Але ж – ну де хоч трохи критичності? Невже так важко “прогуглити” оту кляту фабрику? Яка дійсно існує. Але вже кілька років не працює і перебуває в арешті? А арешт наклали саме росіяни і нічого з нею тепер президент (хоче він чи не хоче того) зробити просто не може.

Втім, як говорив колись, здається, Гебельс, чим цинічніша, примітивніша і дурніша брехня, тим більше в неї вірять. І мені б воно не пекло і не гріло, ота “фабрика”. Але суть в іншому. Де гарантія, що, повіривши одній дурниці, не повіримо іншій? Забули, як сміялись над “распятимі снєгірямі в трусіках”? Реготали над тим, які “кацапи тупі”? А ми? Ми розумні, що віримо отому всьому?

Через рік вибори. І зі всіх екранів, з усіх газет і листівок, на нас виливаються гігабайти лайна. Лайна не на Порошенка, який дійсно є конкурентом багатьом із претендентів на булаву. Лайно те виливається на нас, українців. А ми його зі смаком ковтаємо і ділимось один з одним. Навіщо?

Якщо хтось думає, що я хочу похвалити чи захищати нашого гаранта, за якого, до речі, проголосувало чотири роки тому 9 857 308 виборців. (У лапках додам – я не входив до цих майже десяти мільйонів). Зовсім ні. З якого дива? Я не входжу до кола ні його палких прихильників, ні, тим більше, до жодної з його бізнес/політ-структур. Для мене він просто законно обраний президент України. На тому все.

Але. Коли я бачу отаку скоординовану, по всіх фронтах зрежисовану інформаційну кампанію проти когось, у мене виникають “смутные сомнения”. І сумніви ці прості – у житті таких співпадінь не буває. Не буває так, що всі опоненти потенційного кандидата на посаду президента так одночасно і грамотно ведуть єдину потужну кампанію проти нього. Так не буває.

Значить – за цим всім хтось стоїть. Хто? Не знаю, але, як казали давні римляни – cui prodest? Кому вигідно? А кому вигідно розхитати човен? Хто не може перемогти нас на фронті? Хто анексував Крим? Хто бореться з “фашистами” на Донбасі? Кому саме існування України видається “історичною помилкою”? Хто цілеспрямовано і стратегічно грамотно веде проти нас війну, в нашому випадку – інформаційну?

А наші “корисні ідіоти” радо підхоплюють оті “вкидання”… Та й півбіди було б, якби це робили лине “корисні ідіоти”. Ці хоча б вірять у те, що роблять святу справу. Але ж часто українські політики відверто працюють на сусідню державу. Чому ми їм віримо? Не буду називати жодного прізвища. Хочете бачити – ввімкніть телевізор, погляньте на борди та агітаційні намети, які рясно вкрили Україну. Поцікавтесь агітаційною продукцією цих людей. Врешті, запитайте – а звідки гроші на таку шалену кількість агітації за рік до виборів? У Порошенка хоча б фабрики задекларовані, з яких він має прибуток. Хоча б “фіговий листочок”, хоча б формальна відповідь на запитання про статки існує. А у інших? У тих, хто не вилазить з екранів і чиї пики ми бачимо на всіх кутках. У них же в деклараціях мінімальні зарплати вказані. Ні на які думки не наводить?

Ми програємо інформаційну війну. Це очевидно. Фронт силою зброї ми втримали. І втримаємо, і переможемо. Але ворог знищить нас із середини. Нашими власними руками. Бо не може солдат воювати, якщо не вірить командиру. А президент, хоче того хто чи ні, – Головнокомандувач. Як можна йти в бій за “Ліпєцкую фабріку”? А солдати – такі ж, як і ми. Наша армія – плоть від плоті народної. Чому ж солдату не повірити в те, що йому розповідають в тилу родичі і друзі?

Невже Путін таки доб’ється свого – посіє зневіру до такої межі, коли ми готові будемо покірно підняти руки і здатись на милість переможцю?

До чого тут Порошенко? Та як сказати… Нагадаю лише, що Президент – це не Петро Олексійович чи Віктор Федорович/Андрійович або Леонід Данилович/Макарович. Дозволю процитувати статтю 102 Конституції України: “Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина”.

Президент – то не особа. То – інститут, одна з підвалин держави. І яким би не було його прізвище, він уособлює державу. Одного ми вже прогнали. Наслідки відомі. Давайте пройдемось ще раз по тих же граблях? Востаннє. Бо після цього у нас будуть в кращому випадку губернатори. Малоросійскава фєдєральнава округа. Дуже хочеться?

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]