Не кожному письменнику до снаги написати шедевр. Утім декому так, до снаги. Інакше ми ніколи навіть не міркували б про “найкращий витвір мистецтва в якій завгодно галузі чи довершений твір якогось з мистецьких стилів”. З іншого боку, як “шедевр”, хоча б навіть як шедевр готики той самий Реймський собор мають визнати інші. Ще з іншого “довершений у своєму жанрі твір, що отримав захоплені відгуки від критиків за надзвичайну майстерність”, нелегко написати. Передовсім тому, що творець шедевру має увібрати у свою душу всі голоси, почуті ззовні, і втілити у своєму мистецтві найпосутніше – характер своєї епохи, менталітет її мешканців, мистецький смак та проявити водночас інваріант популярної для доби “майстерності” (останнє – успадковане від інших, майстрів-вчителів, малярів-попередників).

Коли десять років тому Ліна Василівна Костенко нарешті завершила дев’ятирічну працю над своїм практично єдиним масштабним твором “Записки українського самашедшого”, спочатку дехто не повірив, що найзнаковіший із живих метрів української поезії взявся за прозу, потім не вірили, що Костенко здатна написати досконалу прозу, але зрештою із “Записками” змушені були змиритися як із доконаним мистецьким фактом і навіть фактором. З одного боку, мисткиня-шістдесятниця виявила у своїй прозі риси притомного мислення та здорового глузду, уже притлумлені віком та громадсько-політичними перипетіями у багатьох із її сучасників. З іншого боку, поетеса постала перед читачем з експресивністю, рефлекторикою та проникливістю, уже непритаманною творчій молоді її поетвнучат, із причин самозаглиблення та прагматико-споживацької психології буття, де гуманізму та етичним проявам людини як таким постмодерн лишав останнє місце. Половина в інтернетмережах, щоправда, активно стала на захист роману “Записки українського самошедшого”, частина ж читачів, не тільки з табору ідеологічних супротивників, продовжувала віднаходити ґанджі в романі. Але, насправді по відношенню до поетів найкоструктивніша з критик, штибу “краще б вони продовжували писати вірші”, цього разу не мала під собою жодного підґрунтя. Тому що насправді цього разу читач мав справу не зовсім із поетом, а з правдивим пророком, і не зовсім з романом (есеєм тощо), а зі щирим одкровенням: від Костенко, але й від Бога. Усі готові були визнати Костенко як творця шедевру “Маруся Чурай”, але не всі досі примирилися з її страшенно насправді розвічнувальними “Записками”.

Прямолінійні судження аж нікому не подобаються. На кшталт, приміром, таких, що, якби планета Земля загинула, існував космічний човник і заразом можливість взяти на орбіту лише по одному твору з певного сторіччя написання від кожної нації, то я взяв би “Записки українського самашедшого”. Поясню. Є “шедеври як докази майстерності, який ремісник-підмайстер повинен був подати на розгляд цеху для того, щоб набути статусу майстра”, тобто звичайні шедеври прози, поезії, музики, архітектури тощо, а є шедеври, що таки ніби продиктовані згори, коли починаєш сумніватися хіба що в людській причетності до їхнього написання. Такі речі як біблійне “Одкровення Івана”, “Слово про Ігорів похід” чи “Записки українського самашедшого” важко прочитати, зрозуміти й навіть взагалі відчути, “що там шкрябалося, боролося”, якщо не брати до уваги, що передусім це є одкровення пророків, листи-послання націям та епохам, а вже в другу чергу – твори з умістом певних літературних засобів та виконані з такою чи іншою майстерністю. Герої-промовці-вісники у таких текстах промовлять від першої особи себе, і промовлять вони до читача не з горизонталі, а по вертикалі, наче з Космосу, згори. Промовляють-віщують про те, що видиме їм звідти в цьому світі, про те, яке воно – наше життя, наш характер, наша цивілізація – насправді. “Записки українського самашедшого” – то є лікарський діагноз (і водночас докторський рецепт) щодо усієї української нації і водночас всієї її історії, це чип, вживлений в український менталітет, який сканує ментальність, характер, звичай і звички, і водночас цей чип-мехінізм від Ліни Костенко – і є та сама, наша рідна ментальність, що побутує немовби окремо від нашої свідомості. “Записки українського самашедшого” – не забава, не гра для розуму, це, на кшталт біблійних послань чи Шевченкових текстів, є оповідь про те, що було, що є і що буде: з Україною, українцем, українством – на тлі отого всього нормального цивілізаціного простору інших співмешканців планети Земля. Адже, як пише Костенко: “Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, то це вже система”. І “Записки самашедшого” є спроба саме системного самоусвідомлення від українця.

Це тільки на перший погляд “Записки” – персональні рефлексії Ліни Костенко на пробігу між “Україна без Кучми”, Помаранчевою революцією та Україною Януковича, у роки президентства якого вже видано роман. Рефлекторика, перевага коротких речень, відчуття певного авторського неврозу як барабанного, що задає ритм роману – спосіб не розлого життя, а тривожного вкраїнського самоусвідомлення, хто ти і поруч із ким замешкав, і хто той інший – це лише один із прийомів. Звичайно, з “Записками самашедшого”, як із релігією – або віриш Ліні Василівні, або ні. Але тобі кажу, читачу: краще вірити, краще намагатися мембранами духу увібрати ті невидимі позатекстові флюїди, якими до тебе промовляє Пророчиця Ліна Костенко. Адже якщо не так, якщо відвертати обличчя від правди одкровення, якщо не довіряти, то який є сенс узагалі називатися українцем, базікати про це, виходити на майдани. “Або ти почуєш про себе, своїх пращурів і сусідів усе, очистишся, і підеш далі! Або…” – немовби кричить текст “Записок”.

І це божевілля: і за тими часами, коли дух зради ширяв над країною, і за лекалами всіма іншими, у часи, коли ніколи ніхто не убезпечений супроти повторення помилок попередників, – ані ти, ані твій президент, ані твій сусіда. Тому роман і має назву “Записки самашедшого”, суржиком. Історія може підказати, навчити – не всіх. Одкровення принаймні може зцілити, принаймні вселити оптимізм. Коло Історії робить оберт і його візерунки повторюються: “Погано виходимо на фініш століття. В біді, в конфліктах, у кошмарі нерозкритого злочину. В бенкетах цинізму в нашому Домі Буття. Але наш нетиповий Прем’єр сказав, що все це – екзамен для нашої державності і що з цього треба виходити чесно. “Тоді ми вийдемо сильніші, а не як поранені звірі”, – сказав він. Люди виходять чесно, люди складають екзамен, – а екзаменатори хто? Люди вимагають правди – їм сервірують брехню”, – ось поточний діагноз від Ліни Костенко. Але й старт тисячоліття виявився не менш “успішним”, ніж фініш, і повторний “вихід людей” на Майдан не менш чеснотним, а його здобутки – примарними, аніж попереднього. А наші нинішні очікування правди – не менш хворобливі та насущні, як для наших прабабусь. Зрештою, і Помаранчевий майдан, і пані Історія, і метр Ліна – лише персонажі цього її роману, її “Слова про похід…”. А одкровення, яке справджується багаторазово, суперпосил міститься у чотирьох останніх словах цього воістину гомерівського, епічного твору: “Лінію оборони тримають живі”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram