Ліфт почав підніматися вгору та майже відразу спинився – десь між третім і четвертим поверхами. Нас у великому вантажному ліфті було троє. Жінка, яка поспішала додому, щоб вигуляти свого песика, чоловік, який у “веселому” настрої їхав з якоїсь “халтури” і я з букетом хризантем.

В принципі, цей букет і став приводом, щоб зав’язалася розмова між незнайомими людьми.

– Со свіданіца? – звернувся до мене чоловік.

– І шо? – відповіла йому в тон. – Навіщо ламаєте мову?

– Западенка? – не міг вгамуватися він.

– А ви?

– Я з Сум.

– А я з Чернігівської області.

– Ну, у нас в Сумах многіє на руском.

– І що тут хорошого?

– А що тут поганого? – втрутилася в розмову жінка. – Задовбали вже з цією мовою. Якою хочу, такою і розмовляю. У нас он у центрі Києва весь офіс російськомовний. І нічого. Робимо собі своє.

Я, щоб зупинити суперечку, нагадала всім про ліфт, який не їде. Чоловік почав тиснути на аварійну кнопку – вона на нього ніяк не реагувала, а жінка телефонувала, здається, до консьєржки, але на тому боці телефону теж була тиша.

– А шо, в такой компанії можна і жить в ліфтє, – сказав чоловік.

– Мене собака жде, – відповіла навіщось йому жінка.

– Собака – не муж.

– А, може, там і муж.

– Ну, ви ж сказалі сначала, шо собака.

– А давайте познайомимося, – втрутилася в розмову двох. – Таня.

– Стасік.

– Анжеліка.

– О, Анжела! – з пафосом промовив Стасік.

– Я Анжеліка! І чи не занадто мені одній багато уваги?

– Так Таня ж са свіданіца… Нє інтірєсно.

– Від вас смердить.

– Я – рабочій чєлавєк.

– І що, треба бухати?

– Ви с віду інтілігєнтна женщіна, аткуда такіє слова знаєтє?

– Знаю!

– Навєрно, часто в ліфтє застряйотє?

– Та ні, слава Богу, сьогодні вперше.

Анжеліка, стомившись від Стасіка, загупала кулачком у двері. Ліфт мовчав. Стасік – ні.

– При Порошенку такова нє било, да?

– Ой, не починайте, благаю. Я, тільки ви в ліфт зайшли, побачила, хто ваш президент.

– Мій? І хто?

– Кінь в пальто.

– Зачєм же так?

– А ось так!

– А пачєму люді ругаються? Вот скажитє, Таня, – нарешті згадав Стасік і про мене. – Я же віжу, что Анжеліка, прєкраснєйшей души чєлавєк, а напяліла на сєбя маску мігєри, і думаєт, шо она єй к ліцу. Ми ругаємся за політіку, прєзідєнтов, мову. А зачєм ругаємся? Всє злиє. В мєтро, на уліце, в ліфтє… Вот я бил недавно в Швєціі, там люді ходять добриє, улибчівиє. А ми развє нє люді?

– У Швеції? Ви? – промовила Анжеліка.

– А шо, рабочіі рукі вєздє нужни.

– Це моя мрія – Швеція.

– Так я могу єйо асущєствіть, Анжела.

Анжеліка усміхнулася. Вона навіть зробила вигляд, що не почула, як Стасік знову неправильно вимовив її ім’я.

– Але спочатку нам треба вийти звідси та вигуляти мого песика…

І тут ліфт поїхав. Я вийшла на п’ятому поверсі. А мої співрозмовники поїхали вище.

– До побачення! Хорошого дня! – почула вслід від Стасіка.

– Щасливо! – промовила зі свого боку Анжеліка.

Ці пів години в ліфті нас, трьох незнайомців, якось ніби поріднили й примирили. Подумала, от коли б ми, українці, всі відразу на кілька хвилин, опинилися хоча б в умовному зламаному ліфті – зайшли в нього ворогами, недругами, різними і чужими, якими нині є, а вийшли рідними людьми. Адже наше життя змінюється саме тоді, коли ми в ньому змінюємося самі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram