Лев Макарович Мацієвич у сучасній Росії безапеляційно вважається “своїм”, а саме – російським авіатором та інженером. У більшості публікацій звертають увагу лише на його технічну діяльність, приховуючи інші аспекти життя. Насправді ж він був українцем, походив з України та з юних років брав найактивнішу участь в українському визвольному русі.

Лев Мацієвич з’явився на світ 13 січня 1877 року в селі Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині селище, районний центр Кіровоградської області). Батько служив бухгалтером на цукровому заводі. Середню освіту Лев здобув у 3-й київській гімназії, яка розташовувалася на Контрактовій площі в будинку купця Назарія Сухоти. 1895 року вступив до Харківського технологічного інституту (зараз – Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”), навчався на механічному відділенні. Уже тоді Лев захопився ідеями українського національного відродження, став членом студентської громади, близьким знайомим Михайла Русова, Гната Хоткевича, Дмитра Антоновича (сина знаменитого історика Володимира Антоновича).

На початку 1900 року в Харкові була заснована перша українська політична партія на Наддніпрянщині – Революційна українська партія (РУП). 23-річний Лев Мацієвич став одним із її співзасновників. Компанію йому складали все ті ж Дмитро Антонович, Михайло Русов, а також Микола Міхновський, Олександр Коваленко, Юрій Коллард та інші діячі. За провідну мету партія ставила національне й соціальне визволення українського народу з-під гніту російського царату. Пізніше на основі РУП постануть такі політичні сили, як Українська народна партія Миколи Міхновського, Українська соціялістична партія Богдана Ярошевського, Українська соціял-демократична робітнича партія Володимира Винниченка, Симона Петлюри і Миколи Порша тощо.

Навесні 1901 року в Російській імперії відбулася низка студентських виступів проти антидемократичного царського режиму. Влада придушувала ці заворушення за допомогою військ і поліції, учасників виступів заарештовували, віддавали до війська. Лев Мацієвич також був відрахований із Харківського технологічного інституту та засланий під поліцейський нагляд до Севастополя. Тільки через рік він зміг захистити диплом й отримати фах інженера-технолога.

На службі в Криму Лев Мацієвич виявив себе талановитим інженером. Він брав участь у будівництві крейсера “Очаків”, броненосця “Іван Золотоустий”, підготував проєкти протимінних загороджень, протиторпедного захисту кораблів, розробив проєкт авіаносця, броненосного крейсера, 14 проєктів підводних човнів. 1906 року за 1-м розрядом (тобто з відзнакою) закінчив Миколаївську морську академію – провідний навчальний заклад для підготовки морських офіцерів, розташований у Петербурзі.

Хоча Мацієвич і був російським офіцером, капітаном корпусу корабельних інженерів, він не полишав своєї участі в українському русі. Як досить заможна людина, фінансово підтримував українські видання. У 1903 році взяв участь в урочистостях з нагоди відкриття в Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському. Ця подія перетворилася на велику громадянську акцію, об’єднавши практично всіх провідних українських митців і громадсько-політичних діячів – причому не тільки з Наддніпрянщини, але й з підавстрійських Галичини й Буковини. На святі лунали виступи українською мовою, попри заборону російської влади.

Читайте також: ТАПУК – Крила України

Невдовзі Мацієвич захопився авіацією, яка в ті роки тільки-но спиналася на ноги. 1910 року він поїхав до Франції, провідної на той час авіаційної країни світу, де пів року навчався у школі знаменитого авіаконструктора й пілота Анрі Фармана. Опанував аероплани 13 типів і отримав ліцензію пілота за номером 176. Тобто, увійшов до перших двох сотень ліцензованих пілотів у цілому світі.

Восени 1910 року Лев Мацієвич повернувся до Санкт-Петербурга та взяв участь у Всеросійському святі повітроплавання, що проводилося на Комендантському полі. 6 жовтня він піднявся у повітря на літаку “Фарман IV” разом із російським прем’єр-міністром Петром Столипіним. Політ пройшов вдало. Але наступного дня сталася трагедія – на висоті близько 400 метрів лопнули дротяні розтяжки, літак розвалився у повітрі, а пілот випав із нього та розбився. Мацієвич став першим пілотом Російської імперії, який загинув у авіакатастрофі. Поховали його на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври, похорон перетворився на багатотисячну процесію.

Загибель Лева Мацієвича супроводжували найрізноманітніші чутки: вбивство недоброзичливцями, самогубство через зраду дружини, або навіть самогубство з політичних мотивів – буцімто Мацієвич як учасник революційних організацій збирався розбитися разом зі Столипіним або Вітте, але не зміг цього зробити і вже пост-фактум вирішив позбавити себе життя. Різні версії роздмухувалися газетярами, та найвірогіднішою причиною трагедії стала технічна несправність.

Та навіть загибель талановитого українця не минула даремно для людства. Винахідник Гліб Котельников (до речі, випускник Київського військового училища), який став свідком трагедії, невдовзі розробив модель ранцевого авіаційного парашута. У подальшому цей винахід рятував життя дуже багатьом льотчикам.

Олександр Олесь писав: “Він був наш по духу і по крові. Українське громадянство повинне вшанувати його самостійно і незалежно від других. У Петербурзі уже збирають жертви на пам‘ятник Мацієвичу. Ця втішна звістка може нас тільки порадувати, але не заспокоїти. Ми повинні самі з чуттям глибокого здивування і гордості вшанувати пам‘ять Мацієвича і в самому серці України, у Києві, поставити йому, принаймні, бюст. Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram