Не секрет, що чимало радянських дисидентів замолоду були ревними комуністами. Із юнацькою наївністю вони навсправжки сприймали гасла, нав’язливо втовкмачувані всесильною пропагандистською машиною. Проте крок за кроком дійшли до розуміння того, наскільки облудною і фальшивою була радянська дійсність, і зробили свідомий вибір на користь самовідданої правозахисної діяльності.

Лев Копелєв народився в Києві 9 квітня 1912 року. Батько, Залман (Зиновій) Яковлевич Копелєв, працював земським агрономом, через що перші роки життя Лев провів у селищі Бородянка неподалік Києва. Нерідко тато брав сина із собою у справах, зокрема й до поселень німецьких колоністів. Тому з дуже ранніх років хлопчик опановував німецьку мову, так само як українську та російську.

Восени 1926 року родина Копелєвих переїхала до Харкова, де Лев закінчив школу-семирічку. Потім навчався в електротехнічній професійній школі, звідки був відрахований. Після цього довелося підробляти чорноробом або посильним. У цей період він захоплювався комуністичними ідеалами, був прихильником Лева Троцького, називав себе “більшовиком-ленінцем”, поширював агітаційно-пропагандистські листівки. Але внаслідок боротьби за владу в СРСР переміг Сталін. Багато прихильників Троцького, зокрема й Копелєв, були заарештовані. Зважаючи на юний вік, Лева після перебування в будинку примусових робіт передали батькові на поруки.

У 17 років Лев почав працювати в залізничному депо на вузловій станції Основа. Одружився з колишньою однокласницею Надією Колчинською. У шлюбі народилися доньки Майя та Олена.

Під час Голодомору 1932-1933 років Лев Копелєв брав участь у “хлібозаготівлях” як учасник агітаційно-редакційної бригади. Про ці страшні часи він пізніше згадував:

“Тоді я був упевнений, що здійснюю велику необхідність соціалістичного перетворення села, що їм самим потім краще буде, що їхнє горе, їхні страждання – від їхнього ж власного неусвідомлення або від підступів класового ворога, що ті, хто мене відправив, – а з ними і я, – краще за самих селян знаємо, як їм потрібно жити, що сіяти й коли орати. І страшної весни 1933 року, коли я бачив як конають від голоду, бачив жінок і дітей, опухлих, посинілих, які ледве дихали, але вже зі згаслими, мертвенно-байдужими очима, і трупи, десятки трупів у сіряках, у подертих кожухах, у стоптаних валянках і постолах. Трупи в хатах – на пічках, на підлозі – у дворах на талому снігу в Старій Водолазі, під мостами в Харкові… Але я переконував себе, як звик і навчився раніше: “Помилилися, перегнули, не врахували”, “логіка класової боротьби”, “об’єктивна історична необхідність”, “варварські методи боротьби проти варварства”.

У 1930-х Лев Копелєв навчався на філософському факультеті Харківського університету, у Московському інституті іноземних мов та в Московському інституті філософії, літератури й історії. Закінчив аспірантуру й захистив кандидатську дисертацію, присвячену драматургії Фрідріха Шиллера в контексті проблем Французької революції кінця XVIII століття.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз Лев Копелєв добровільно пішов до Червоної Армії. Завдяки високому рівню знання німецькою мови виконував обов’язки пропагандиста й перекладача, займався вербуванням і підготовкою німецьких військовополонених до розвідувальної діяльності в німецьких військах. Однак поступово жахливі реалії війни, колосальна розбіжність між заявами радянської пропаганди та дійсністю, жорстоке ставлення червоноармійців до цивільного населення і полонених – все це остаточно протверезило Копелєва.

“Я почав замислюватися і вирішив, що нам бракує абсолютних, догматично міцних моральних норм. Релятивістська мораль (мовляв, все відносно; все, що корисно нам – добре, а все, що корисно ворогові – погано), яку ми сповідуємо, називаючи діалектикою, – врешті-решт шкодить нам самим, виховує аморальних ремісників смерті. Сьогодні вони жваво вбивають ворогів, – справжніх або фіктивних, уявних; завтра так само легко будуть вбивати своїх. Я казав про це, коли сперечався, намагаючись переконати – не можна, щоб наші солдати вбивали й мучили полонених, не можна грабувати польських і німецьких селян. Мене вигнали з партії й заарештували саме за такі думки, висловлені вголос; у цьому вбачали “пропаганду буржуазного гуманізму та жалю до ворога”.

5 квітня 1945 року Льва Копелєва заарештували та згодом засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Ув’язнення відбував у Бутирській тюрмі, а потім у “Марфінській шарашці” – спеціальній в’язниці, де розробляли апаратуру для радіорозвідки, телефонні шифратори, займалися дешифруванням телефонних розмов. Там Копелєв познайомився з Олександром Солженіциним. Вони стали досить близькими друзями, але з плином часу, уже на свободі, спільної мови не знайшли – Копелєв не поділяв ідей Солженіцина, від яких відверто “тхнуло” ксенофобією, російським націоналізмом і конспірологією:

“Чорносотенна казка про жидомасонське завоювання Росії силами мадярських, латиських та інших “інородницьких” штиків стала основою твого “метафізичного” націоналізму, віссю твого “Червоного колеса”. На жаль, гнилою віссю. Ти перетворився на звичайного чорносотенця, хоча і з неабиякими претензіями”.

На свободу Лев Копелєв вийшов тільки наприкінці 1954-го, а реабілітований був лише з початком хрущовської “відлиги” в 1956-му. Він одразу поринув у життя нового покоління творчої інтелігенції, яке згодом отримало назву “шістдесятники”. Як спеціаліст у німецькій класичній літературі, написав кілька біографій – Генріха Манна, Бертольда Брехта, Леонгарда Франка. У цей період розпався його перший шлюб. Вдруге Лев одружився з журналісткою Раїсою Орловою (Ліберзон), яка керувала відділом у часописі “Иностранная литература”.

Із настанням брежнєвського “застою” Копелєв активно долучився до дисидентської та правозахисної діяльності. Він підписував звернення на захист заарештованих дисидентів, публічно критикував вторгнення радянських військ до Чехословаччини в 1968 році, написав автобіографічні книги “Зберігати вічно”, “І сотворив собі кумира”, “Утамуй мої печалі”, які поширювалися у самвидаві. Деякі публікації Копелєва з критикою радянського режиму почали з’являтися у західних ЗМІ. За це його виключили з партії та Спілки письменників, заборонили публікуватися та викладати, надсилали анонімні погрози, вибивали вікна у квартирі, викликали до КДБ на Луб’янку для “профілактичних бесід”.

Наприкінці 1980-го Копелєв із дружиною отримали дозвіл на виїзд до Західної Німеччини терміном на один рік. Але вже 12 січня 1981-го Указом Президії Верховної Ради СРСР їх позбавили радянського громадянства “за дії, які ганьблять високе звання громадянина СРСР”. Така практика “вигнання за кордон” неодноразово застосовувалася щодо дисидентів в останні десятиліття існування Радянського Союзу.

У Німеччині Копелєв став професором Вуппертальського, а потім Кельнського університетів. Продовжував писати книги, зокрема, разом із Раїсою Орловою написав спогади “Ми жили у Москві” та “Ми жили у Кельні”. Керував Вуппертальським проєктом – дослідницькою групою з вивчення слов’янсько-німецьких культурно-історичних зв’язків.

Лев Копелєв помер 18 червня 1997 року в німецькому Кельні. Похований він на Новому кладовищі Донського монастиря в Москві.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram