Лесь Курбас. Сьогодні його спадок вивчають в вишах. У Львові є театр його імені. У Києві – проспект. А варто згадати Харків, відразу виникає асоціація – театр «Березіль».
25 лютого явив себе світу Олександр-Зенон Степанович Курбас. Зменшувальне ім’я Лесь він узяв як псевдонім – і так увійшов в історію. Майбутній режисер, актор, перекладач, драматург, публіцист народився 1887 року в Самборі. Навчався в тернопільській гімназії, де захопився вивченням мов. Продовжив освіту у Львові та Відні. Але найвідоміша діяльність Курбаса пов’язана з Харковом.
Батьки Леся Курбаса були мандрівними акторами (сценічний псевдонім – Яновичі), і син міг піти їхніми стопами. Проте, попри непересічний акторський талант, Лесь Курбас обрав шлях режисера, тобто став, сучасною мовою, менеджером, провайдером, промоутером української театральної справи.
Гармонійна особистість, він був і теоретиком, і практиком. Його організаторські здібності ще яскравіше заграли від доброї освіти і великої уваги до здобутків кращих театрів світу. Тоді був час модерну і модернізму, авангардистських експериментів, на слуху – Моріс Метерлінк і Генрік Ібсен. Молодь зачитувалася Полем Клоделем, Редьярдом Кіплінґом, Джеком Лондоном, Джозефом Конрадом, Станіславом Пшибишевським – такими різними, але прецікавими, які творили в одному векторі. Відгуки на вистави Курбаса коливалися – від розгромних, скандальних, до схвальних. Факт, що його мистецтво нікого не лишало байдужим.
Лесь Курбас почав свою діяльність з Києва – з театру Миколи Садовського. Вистави, турне, опера… Це був хороший старт. Але час показував, що репертуар не має вичерпуватись українськими побутовими проблемами. Треба звертатися до класики, а також – потрібні нові теми. Постало питання: яким бути новому мистецтву? І, зокрема – яким має бути новий театр?
Віденський період багато чого навчив Леся Курбаса – зокрема, в якому стилі організовувати вистави. Водночас Лесь Курбас розумів, що не варто лише копіювати чужий досвід. Отже, треба відштовхнутись од основи, а далі – розвиватися самому. Спроби, помилки – але й відсутність страху показати себе і своє бачення.
Далі в імпозантного європейця був Харків. Це місто Курбас обрав недарма, бо з 1919 по 1934 рік Харків був столицею України. Та й у ХІХ столітті місто було одним з центрів українського мистецтва, науки, освіти. Харківські університети ще довго тримали пальму першості в Україні.
31 березня 1922 року виникає театр «Березіль» – спочатку в Києві, потім 1926 року Лесь Курбас переносить його до Харкова. Назва символічна, давньоукраїнською мовою означає березень – початок весни – початок нового мистецтва. Відгриміли війни, Лесь Курбас сповнений ентузіазму.
Лесь Степанович запропонував новий формат театру – філософський. Цей театр примушував думати – і це в умовах, коли переможці давали народу красиву картинку, закликаючи вірити в неї. Варто згадати й умови, в яких тоді розвивалося мистецтво. У Німеччині, Австрії та інших країнах вирував експресіонізм – надзвичайно виразна течія. Деформовані, спеціально підкреслені риси, гіпертрофований грим, гра, де поєднуються трагізм і гротеск… «Березіль» узяв на озброєння і цей момент, поєднуючи власне гру і літературу. Театр простягнув руку літературі. Вистави Курбаса викликали літературну дискусію 20-х років, до якої багато хто долучився. Це був час як наклепів, геростратів, так і нової думки інтелектуалів.
«Березіль» ставив буквально все, роблячи акцент і на репертуарі театру корифеїв, і на популярних тоді п’єсах 20-х років. І на класиці: Шекспір, Мольєр, Тарас Шевченко… Новий театр не боявся тем, які ставив час. Активно залучається драматургія експресіоніста Миколи Куліша (репресованого в 1937-му). Трагедії: голод у селі; розрив між ідеалами і дійсністю, гордіїв вузол мрії і реальності… Дитина і вбивство – надзвичайна п’єса «Маклена Ґраса» (за реальними подіями!). Вистави за гарячими слідами. Люди приходили побачити свіжий твір, навіть ще не тримавши в руках виданої книги. І поряд – не менш болюча класика ХІХ століття: зі сцени не сходить «Украдене щастя» Івана Франка. Нове прочитання відомого твору і водночас, у хорошому розумінні, класична постановка. «Березіль» не опускався до примітивного рівня.
Цей театр вів публіку за собою, сміливо і водночас доступно ставлячи елітарні твори. Навіть якщо цензура вимагала революційних тем – Курбас ставив не грубі агітки, а класичні твори (проте ще не знані українському глядачу). Наприклад, на тему селянської війни – п’єсу Проспера Меріме «Жакерія». Курбас мав багату практику в постановці творів з народного життя, і не було проблеми показати українське село чи французьке, ХІХ століття – чи доби Середньовіччя. У 1930 році ставлять сміливу п’єсу Миколи Куліша «97» – про трагедію українського села. Центральна тема – голод. Треба знати, що Голодомор фактично почався не в 1932 році, а раніше, натомість наслідки вже були кричущі в 1932 – 33-му. Вистава була і як попередження, і як свідчення того, що бачили інші – хто хотів бачити. У Харкові знали про трагедію голоду. Звичайно, таке не могло сподобатися владі.
До певного періоду Курбасу давали фору, але в 30-х посипалися звинувачення в буржуазності, формалізмі (надзвичайно модний тоді «епітет»), націоналізмі… Слово «експресіонізм» стало мало не лайкою, як червона ганчірка для бика. А 1933 року ставили «Маклену Ґрасу». За сюжетом, польська дівчинка застрелює банкрута – за його ж бажанням. Умови: він розплатиться з нею, щоб убога родина Маклени не вмерла з голоду. Здавалося б: яким чином стосується описувана Польща постреволюційної України? Але прем’єру цієї вистави відвідали чекісти – і взяли на олівець «Березіль».
Що було далі? Того ж року застрелився Микола Хвильовий. Лесь Курбас збирався їхати на його похорон, але просто на вулиці в Москві режисера схопили і заарештували. Після допитів відправили етапом, у 1934 році присудили п’ять років. Послали на відбудову Біломорсько-Балтійського каналу. Цей канал – трагічний у долі багатьох, бо людям елементарно не давали знарядь, і вони пробивали бетон… голіруч. Митця, інтелектуала принижували в’язницею і нелюдськими умовами праці. Далі були Соловки. 1937 року його розстріляли в карельському урочищі Сандармох – як Миколу Зерова та інших. Сьогодні виявилося, що і Микола Куліш, і Лесь Курбас були в одному розстрільному списку – № 177 і 178. Реабілітували режисера в 1957 році. Але до 1989 року про Леся Курбаса фактично не знали – а його сучасники мовчали, не маючи права розповісти широкому колу.
Хто ж були сучасники і учні Курбаса? Багато акторів «Березолю» потім успішно поєднували сценічну діяльність і кінематографічну. Це унікальне явище, бо яскравий театральний хист, як правило, не означає кінематографічного, бо в обох жанрах різні закони. Але кінозірками стали Амвросій Бучма (Микола Задорожний в «Украденому щасті» і на сцені, і в пізнішій екранізації 50-х), і Наталя Ужвій (багато ролей, у тому числі Анна, партнерка Бучми в згаданій п’єсі), і Олександр Сердюк, й Іван Мар’яненко, і Федір Радчук (усі троє – у фільмі 1931 р. «Коліївщина»), і багато інших. Часто траплялося так, що актор створював образ на сцені, а потім те ж саме розвивав у кіно – наприклад, Іван Мар’яненко зіграв Ґонту в театрі й у фільмі. Якщо брати в контексті й уважно дивитися українські фільми-шедеври 20-х-30-х, то впадає в око школа німого кіно, а також театральна практика. Отже, хоча Курбаса репресували, але його школа лишилася, хоча й не могла тоді згадувати імені свого вчителя.
Доля відпустила Лесю Курбасу тільки п’ятдесят років, але за ці півстоліття він встиг зробити надзвичайно багато для мистецтва, і сьогодні повертається пам’ять про режисера. І, звісно, сьогодні Леся Курбаса має пам’ятати Харків. Недарма сам «Березіль» фактично нікуди не дівався: офіційно розігнаний, він просто пішов у підпілля, а сьогодні розквітнув. «Березолем» називається «Мала сцена» нинішнього Харківського Українського академічного Драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. А ще є харківський журнал «Березіль», де друкуються літературні твори – і українські, і перекладні.
Харків – місто нинішньої нелегкої, у дечому трагічної долі, і водночас – місто розквіту науки і мистецтва. Історія показує: люди бояться того, чого не знають. Як освічений і незвичайний Лесь Курбас і знав, і не боявся. Треба долати стереотипи і спілкуватися – усім регіонам України. Чинити культурний опір – і просто творити. Цього вимагає український інтерес, що Лесь Курбас усвідомлював як мало хто.
Євген Гребінка – українець має допомагати українцю
Майк Йогансен: У царстві тіней розмовлятиму українською
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
