Леонід Михайлович Осика – один із найталановитіших українських кінорежисерів 1960-1970-х років, яскравий представник мистецької течії “Поетичне кіно”. Його ставлять на один щабель із такими митцями, як Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко. 8 березня минає рівно 80 років від його народження.

Льоня з’явився на світ у 1940-му в Києві, у родині маляра. Коли почалася німецько-радянська війна, батько пішов на фронт. Мати з дітьми переїхала до своїх рідних у Фастів, де пережила нацистську окупацію. Після війни родина повернулася до Києва, батько прийшов із фронту після двох контузій.

У дитинстві Леонід дуже любив малювати, часто читав “Кобзар” Шевченка. Закінчивши вісім класів школи, поїхав до Одеси, де вступив до художньо-театрального училища. Там він здобув фах “художник-гример-портретист”. Це справило вплив на всю подальшу творчу манеру, адже Осика-режисер приділяв величезну увагу саме великим портретним планам на екрані, надавав перевагу зображенню та звуку, а не діалогам персонажів.

У 19 років Леонід поїхав до Москви та спробував вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Спочатку юнакові повідомили, що він не пройшов конкурс. Але потім режисер Сергій Герасимов прочитав повість Осики “Сто порцій картоплі”. Твір його зацікавив, і він запропонував Леонідові подати документи вдруге. Так Осика став студентом ВДІКу.

Три товариші – Леонід Осика, Борислав Брундуков, Іван Миколайчук

У студентські роки Леонід знайшов друзів на все життя – Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, Леоніда Бикова. Доля часто зводила їх разом у роботі над фільмами. Першу короткометражну стрічку Осика зняв під час студентської практики, у 1964-му. Вона мала назву “Двоє” і була присвячена двом молодим людям, які не можуть зрозуміти одне одного. Головні ролі виконали Іван Миколайчук та Антоніна Лефтій. Невдовзі Антоніна стала дружиною Леоніда. Пізніше вона згадувала:

“Льоня – людина з неабияким почуттям гумору. Він був талановитим режисером, але найперше – прекрасною людиною. Іншого такого не знаю: безкорисливий, щедрий, дарував ідеї, допомагав багатьом людям. Якщо його про щось просили, він ніколи не казав, мовляв, подумаю, або що це важко. Треба було, міг – він робив. Це дуже цінна риса. Його всі любили, він завжди був душею товариства зі своїм влучним, дотепним словом. І найголовніше (це також дуже рідко зустрічається в людях): він був сильною людиною, завжди говорив те, що думав. Чи з трибуни, чи в кабінетах, чи віч-на-віч. Його думку поважали”.

Проте через 16 років спільного життя подружжя розлучилося. Антоніна Лефтій заявляла в інтерв’ю, що причиною стала “оковита”:

“Можу сказати, що за час спільного життя у нас і натяку не було на якісь побутові проблеми. І я думала, що це нормально, що так у всіх. На жаль, виникла інша проблема – з алкоголем, і згодом через неї прийшла мить, коли наше спільне життя стало неможливим: я вже нічого з цим не могла вдіяти”.

Після розлучення Леонід Осика знайшов нове кохання. Ним стала актриса Світлана Князєва, молодша за нього на 21 рік. Вона була для Леоніда музою, яка підтримувала чоловіка в усьому, а він сприяв розвиткові її кар’єри, знявши в кількох своїх фільмах. Від цього шлюбу народилися двоє синів-близнюків.

Свої головні шедеври Осика зняв у другій половині 1960-х – першій половині 1970-х на київській кіностудії імені Олександра Довженка. 1968 року на екрани вийшла драма “Камінний хрест” за однойменною новелою Василя Стефаника (а також новелою “Злодій”). Сценаристом стрічки виступив Іван Драч, в акторському складі були залучені Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Антоніна Лефтій, Костянтин Степанков. На Всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді стрічка отримала дипломи за найкращу чоловічу роль (Борислав Брондуков) і найкращу операторську роботу (Валерій Квас). Проте на зарубіжні фестивалі “Камінний хрест” не посилали. Так само не випускали за кордон і Леоніда Осику. Чиновники у високих кабінетах заявляли, що не випускають режисера через проблеми з алкоголем. Але найбільше вони боялися, що нова хвиля українського кіна, далекого від канонів соцреалізму, заживе популярності у світі.

1971 року вийшла історична драма “Захар Беркут” (екранізація безсмертного твору Івана Франка) за сценарієм Дмитра Павличка. Це був перший кольоровий широкоформатний фільм Осики, із великою масовкою – понад 2 тисячі учасників. На Всесоюзному кінофестивалі у Тбілісі стрічка здобула приз і премію “за відтворення на екрані традицій народного героїчного епосу”.

Необхідно відзначити і призабутий, на жаль, в наші дні фільм 1973 року “Дід лівого крайнього”. У головній ролі – видатний український актор Микола Яковченко, добре відомий за кінокартинами “За двома зайцями”, “Максим Перепелиця”, “Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Вій”, “Королева бензоколонки”. На жаль, робота в картині Осики стала останньою для Яковченка (актор помер у 1974-му), а в прокат фільм так і не випустили.

1982 року Леонід Осика спробував себе в документальному жанрі. Зняв картину “…Якого любили всі”, присвячену пам’яті свого друга і колеги Леоніда Бикова, який загинув у автомобільній катастрофі. У 1989-му в співавторстві із Сергієм Параджановим зняв біографічний фільм “Етюди про Врубеля”.

На початку 1990-х фінансування українського кіна практично припинилося. Останніми картинами, які встиг завершити Осика, стала екранізація твору Михайла Коцюбинського “Подарунок на іменини” та історична драма “Гетьманські клейноди” за мотивами повісті Богдана Лепкого “Крутіж”. В обох стрічках знялася його друга дружина Світлана Князєва. Задуми наступних картин – “Олекса Довбуш”, “І не введи в спокусу” – залишилися нереалізованими.

До всього стався нещасний випадок: у п’ятницю, 13 травня 1994 року Леонід Осика, зачиняючи кватирку, впав із підвіконня і зламав хребет. Наступного року в нього трапився інсульт. До кінця своїх днів режисер був прикутий хворобою до ліжка. У цей період його вшанували Шевченківською премією та Державною премією України імені Олександра Довженка. Але життя поступово згасало.

Леоніда Осики не стало 16 вересня 2001 року. Вічний спочинок він знайшов на Байковому кладовищі. До 70-ї річниці від його народження Світлана Князєва видала про свого чоловіка книгу “Таке ось життя і таке кіно”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram