Леонід Глібов увійшов до історії українського красного письменства, насамперед, як неперевершений байкар. Написавши понад сотню байок, він суттєво розвинув цей жанр, започаткований у нас Петром Гулаком-Артемовським. За життя автора побачили світ три збірки – в 1863-му, 1872-му і 1882-му. Наклад першої знищили після появи Валуєвського циркуляру. Видати більше трьох збірок Глібову теж не вдалося через цензурні обмеження, що панували в Російській імперії. Але все це не завадило Іванові Франкові віддати належну шану письменникові, назвавши його “найкращим українським байкописом”, а твори Глібова – “головним титулом заслуги сього талановитого поета”. Особисте життя було не менше насиченим – кохання, зради, душевні муки, переживання, а ще – смерть, яка відібрала найрідніших.

Леонід народився 5 березня 1827 року на Полтавщині. Батько був міщанином, мати походила зі збіднілих дворян і була родичкою Миколи Гоголя. Змалку хлопчика захоплювався квітками, за це до нього приліпили жартівливе привітання: “Здоров був, Льолику, квітчастий королику!”. Будинок Глібових стояв неподалік панського маєтку, тому хлопчик часто бігав туди гратися. Там він неодноразово ставав свідком знущань над кріпаками, іноді навіть намагався захистити бідолах. А тому з дитинства і до самої смерти проніс у серці ненависть до деспотизму та насилля.

Основи освіти Леонід здобув вдома, мама навчила читати, хрещений батько – писати, а місцевий священник – арифметики, грецької, латинської та Закону Божого. У 13 років хлопця відправили до Полтавської гімназії. Туга за рідними, батьківською хатою вилилася у вірш “Сон”:

… Бажалось мені,
Щоб жить нерозлучно
В своїй стороні,
Де мила родина,
Гніздечко своє.
І серденько дуже
Забилось моє,
І важко зітхнулось
В чужій стороні,
І жаль дуже стало
І гірко мені.

По закінченню гімназії вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. Тут Глібов закохався. Його обраницею та музою стала дочка протоієрея Параскева Бордонос. Кохання було таким палким, що пара зовсім скоро побралася, а невдовзі народилася донька Ліда. Після ліцею Леонід поїхав вчителювати до містечка Чорний Острів, що на Поділлі. Та дружина навідріз відмовилася їхати за чоловіком. Їй подобалося проводити вечори весело, у колі друзів, сама любила ходити на гостини, буденність вганяла молоду жінку в меланхолію. Леонід же був повною протилежністю – тихе, спокійне життя, неспішні бесіди вечорами, читання, а іноді любив і просто посидіти мовчки – таким було його ідеальне бачення подружнього життя. “Епітет “завзятий” мені не личить, – писав він в одному з листів, – тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя”.

Із роботою допоміг тесть, влаштував Глібова до Чернігівської чоловічої гімназії. До речі, одним із його учнів був Петро Косач (батько Лесі Українки). Діти поважали свого викладача і з задоволенням бігли на уроки.

Зрештою і дружина приїхала, здавалося все пішло на лад. Але стиль життя жінки не можливо було змінити. До світських розваг приєдналися ще й любовні походеньки. Лагідний Глібов не міг задовольнити палкої та жагучої натури Параски, тому вона втішалася в обіймах інших. Леонід же покірно зносив невірність дружини, навіть виправдовував її, хоча сам чудово знав, що позаочі з нього кепкують і звуть “почесним рогоносцем”.

Далі – гірше. У переддень нового 1859 року семирічна доня проковтнула риб’ячу кістку й померла. Розпач душив Леоніда, життя втратило будь-який сенс, чоловік тижнями оплакував рідну кровинку, туга виливалася у вірші.

Лизогуб, щоб розважити невтішного й згорьованого Глібова, запросив його на гостини. У садибі було тихо і спокійно, там народилася лірична поезія “Журба”, яку невдовзі Микола Лисенко поклав на музику. Тільки-но байкар трохи заспокоївся, як вибухнув скандал. Дружина у всіх на очах закрутила любов із Пантелеймоном Кулішем. Спочатку Леонід намагався не звертати на це увагу, та зрештою вирішив поставити крапку у цій ситуації. Запросив у гості Куліша, а Параскеву попросив визначитися з ким вона залишиться. Жінка не довго пеклася муками вибору й обрала Панька. Письменник не противився і дав жінці повну свободу. Куліш же написав Глібову лист-подяку. Параска подалася за Паньком, але щось у них не склалося й вона повернулася до Леоніда.

Та як то кажуть: “Горбатого могила виправить”. Невдовзі жінка знову опинилася в обіймах іншого мужчини. Цього разу коханцем став молодий землемір Іван Андрущенко. У листах до нього Параска постійно повторювала, що їй нудно :

“Скучно мені в Чернігові дуже, не знаю, що й робить із собою <…> Найгірше за все жити в багатолюдній пустелі, на котру прирекла мене доля”.

Глібов махнув на все рукою й поринув у роботу. У часи, коли українськомовну літературу було заборонено видавати, Леонід випускав двомовну газету “Черниговский листок” (виходила в світ у Чернігові з 12 липня 1861 року до 16 липня 1863 року щотижня, але з кількома тривалими перервами. Усього було випущено 61 газету та 4 додатки).

Але й на самого Глібова задивлялися чернігівчанки, і йому лестила така увага. Це підвищувало самооцінку, він черпав творче натхнення. У 1862 році з’явився вірш “Інтимна пісня”:

…Любить тебя мне не судилось –
Так как же полюбить тебя?
Забудь! Положим, это снилось:
Жить в мире лучше не любя.
Ты скажешь мне: “Любовь – отрада,
Блаженство, светлая весна…”
Нет, друг мой, думать так не надо:
Любовь печалями полна.
Мне и другие говорили
Так точно, как и ты теперь –
А после все перезабыли, –
Я не шучу, хоть верь – не верь.
Все свое времечко имеет:
Пройдет весна, пора любви,
Твоя головка поумнеет –
Ты осмеешь мечты свои.
Ты расцветешь, невестой станешь;
А там, смотри, спустя годок,
Ты женихов к себе приманишь,
Составишь кукольный кружок…

У 1863-му за зв’язки з членом підпільної організації “Земля і воля” Андрущенком Леоніда позбавили права вчителювати, закрили газету, а за ним самим встановили поліційний нагляд. Глібови подалися до Ніжина, жили у тестя. Там же сталася ще одна трагедія – захворіла Параскева й невдовзі віддала Богові душу (4 листопада 1867-го). Знову серце чоловіка розривалося від горя – невірна, але ж така кохана дружина залишила вже назавжди і не повернеться ніколи.

Глібов влаштувався завідувачем земської друкарні і пропрацював там до кінця життя. За рік по смерті дружини, Леонід найняв економку, бо самому було важко порядкувати в домі. Її також звали Параскева. Але на відміну від покійної дружини Глібова, була тихою, роботящою, любила готувати. Невдовзі у письменника з’явилися такі рядки: “Я дома женщину люблю”. Та лише через 9 років він наважився відкритися Параскеві. Жінка радо прийняла пропозицію руки та серця. Байкар одружився, всиновив 13-річного сина жінки. А коли самому чоловікові було за 50 – дружина подарувала сина. Нарекли Сергієм. Батько тішився, не міг надивитися на дитинку, але смерть нагло забрала немовля. Це горе не можна було стерпіти, сили покидали тіло, здоров’я було підірване.

Глібова мучили хвороби серця, астма не давала дихати, майже осліп. 10 листопада 1893 року уві сні душа видатного байкаря залишила тіло. Чимало чернігівчан прийшли провести письменника в останню путь. Похований на території Троїцького монастиря. Згодом над могилою встановили пам’ятник, на якому викарбували слова Самійленка:

“…не вмре поет
у пам’яті людській.
Згадаєм ми тебе
в недоленьці лихій
І в кращий час нової долі!”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram