Лаврентій Масоха – український актор театру та кіна. Він був талановитим артистом, здатним на гострохарактерні й емоційні ролі, але не зміг реалізувати й розкрити свій творчий потенціал. Як говорили його колеги, Масоха народився не в той час і не в тому місці. Та попри все, Лаврентій Омелянович, навіть граючи другорядних персонажів, залишив по собі яскравий слід у кінематографі.

Лаврентій народився 23 серпня 1909 року в селі Плюваки Київської губернії (нині село Первомайське Черкаської області) в селянській родині. Тоді він зі своїм старшим братом Петром (теж майбутній актор, член Спілки кінематографістів України) навіть не мріяли про акторську кар’єру. Проте невдовзі батько перевіз родину до Києва, де влаштувався спочатку матросом, а тоді робітником на фабрику.

У 16 років Лаврентій закінчив школу й пішов на завод учнем до ливаря. Там діяв гурток художньої самодіяльності й Масоха вирішив туди записатися. Вечірні репетиції, виступи – це все так захопило юнака, що він твердо вирішив пов’язати своє життя з мистецтвом. Хоча він бачив себе не актором, надто скептично розцінював свої здібності, а режисером.

У 1928-му Масоха вступив до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка (майстерня Леся Курбаса). Брат Петро вже активно знімався в німому кіні, й Олександр Довженко покладав на нього великі сподівання.

Уже на першому курсі Лаврентій дебютував у стрічці “Комсомолія”, але до наших часів вона не збереглася, і ми не маємо змоги оцінити ранні творчі здібності актора. Проте на самого Масоху знімальний процес справив неабияке враження, він мріяв повернутися на майданчик. Відтоді щороку виходило по три чотири картини з його участю.

У 1931 році Лаврентій закінчив навчання й влаштувався асистентом на Київську кіностудію. Того ж року він зіграв у стрічці “Італійка” та “Кармелюк”, на знімальному майданчику вони грали разом із братом. За три роки вийшов іще один фільм з Масохою – “Молодість”. У той період і до початку німецько-радянської війни Лаврентій працював у театрі імені Івана Франка.

Кар’єра артиста стрімко пішла вгору після виходу драми “Велике життя”. У стрічці Лаврентій виконав пісню “Сплять кургани темні”. Масоха та його колеги Борис Андрєєв і Марк Бернес прославилися на всю країну. Українця запросили в Москву, але розпочалася війна.

У 1945-му Масоха все ж таки перебрався до Москви, де до 1957 року працював у театрі, після – на кіностудії імені Горького. Але кар’єра майже не просувалася, головних ролей йому не давали, якщо й траплялась нагода знятися у фільмі, то грати доводилося лише негативних персонажів. А причина була досить типовою для того часу. Старший брат Петро у 1943-му як військовополонений потрапив у Німеччину. Там він виступав перед пораненими радянськими солдатами. Але по поверненню додому його оголосили мало не ворогом народу й надовго заборонили зніматися в кіні та грати у великих театрах. Тінь неблагонадійності впала на молодшого брата. Тож Лаврентію довелося погоджуватися ну будь-які ролі, щоби втриматися в кінематографі. Так його фільмографія поповнилася другорядними ролями у стрічках “Два бійці”, “Сталінградська битва”, “Пропав безвісти” тощо.

Попри незначні ролі, актор був впізнаваний, його любили глядачі. Але в особистому житті йому пощастило менше. Він настільки любив свою роботу й розчинявся в ній, що часу геть ні на що не вистачало. Він зі сумною посмішкою говорив “я одружений з кінематографом”. Ні, жінки в нього були, але жодна не зачепила його серця. До того ж сам актор частенько, призначивши дівчині побачення, просто забував на нього прийти. Причина банальна – надто захопився вивченням нової ролі. Так до кінця життя він залишився одинаком.

Пропозицію Тетяни Ліознової знятися в серіалі “Сімнадцять миттєвостей весни” актор вважав величезною удачею. Режисерка зібрала в кінострічці чимало зірок кіна. І хоча Лаврентію запропонували майже непримітну роль секретаря Мюллера, штандартенфюрера СС Шольца, він розумів масштаб проєкта. Він тоді ще не знав, що це остання роль у його житті.

Проте на знімальному майданчику все виявилося набагато складніше, Масосі ніяк не вдавалися складні німецькі назви. Леонід Бронєвой згадував:

“У фільмі Масоха грав мого ад’ютанта. Він повинен був увійти до кабінету і сказати: “Групенфюрер, штандартенфюрер Штірліц прибув”. І ось Ліознова каже: “Мотор, почали”. А він: “Групенфюрер, штардартер …” Ліознова: “Стоп. Ще раз. Зібралися. Почали. Мотор”. А він знову те ж саме і так кілька разів. Ліознова розсердилася: “Неподобство, скільки можна плівки витрачати? Ви ж досвідчений артист. Перерва”. Ми з ним пішли попити чаю. Я його як міг заспокоював”.

За словами того ж Бронєвого вимовити це було складно, текст більше скидався на скоромовку для театральної студії. Але Масоха ніяк не міг заспокоїтися, після перерви знову почалися зйомки, через емоційність Лаврентій знову почав перекручувати слова. Ліознова геть осатаніла й припинила фільмування.

Зазнавши на собі режисерський гнів, Масоха пішов у ресторан, замовив 50 грамів горілки, йому стало зле. Відвідувачі закладу викликали швидку, але лікарі які прибули на виклик лише констатували смерть актора. Це трапилося 20 липня 1971 року. Лаврентій Омелянович не дожив місяць до свого 62-річчя.

Про похорони актора не було жодної замітки в пресі. Поховали українця спочатку на Донському кладовищі в Москві, а потім його тлінки перепоховали в Києві на Байковому цвинтарі. За двадцять років поруч із ним спочив його старший брат Петро Масоха.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram