У своєму довільному посібнику з геопоетики та космополітики “Лексикон інтимних міст”, що витримав уже три перевидання, Юрій Андрухович написав, що: “Така ж і ця книжка – суміш та гібрид. І в жодному разі не користуйтеся нею для знайдення правильного шляху! Вона радше допоможе вам заблукати, пройтися манівцями і, може, розважить, дезорієнтуючи на місцевості”.

Сказано так, ніби мовив про себе. Суміш, гібрид – усього, що має вважатися сучасним мистецтвом. І водночас – клас, притомний орієнтир принаймні височенного мистецького шляху, його внутрішньої шляхетності. Юрій Андрухович, постмодерніст і батяр, клоун і академік, король рими і король персонажу, цар поезії і ґуру від українського слова як від Слова.

Хто він, Юрій Андрухович, примарний мешканець Станіслава, недосяжний і втім навдивовижу постійний у своєму галицькому феномені, стабільно перший ось уже понад чверть сторіччя на поличках українських бібліотек? Ґуру і гурман, людина із серцем українського лева та душею вкраїнського ж Вертера, автор “Московіади” і “12 обручів”, перекладач Бруно Шульца і Шекспіра, завсідник кнайп і дівочих душ, бубабубіст до мізку костей і вірний, тремтливий учень-поціновувач-популяризатор Богдана-Ігора Антонича. Лавреат усіх мистецьких лаврів і стипендіат усіх можливих стипендій.

Кожній добі потрібен образ Великого Поета, Короля Мистецтва Слова. Так сталося, що в Україні це місце від початку 1990-х надійно й заслужено посідає Юрій Андрухович. У кожної, тієї чи іншої, літератури має існувати митець-еталон: на його майстерність, на його успіх, на його смак рівняються інші. Таким еталоном був для України Тарас Шевченко, таким був Іван Франко, схожі ж риси притаманні постатям Павла Тичини в 1920-ті, Василя Симонека в 1960-ті, Григора Тютюнника в 1970-ті, Василя Стуса – у 1980-ті. Король Слова безпомильно визначає, де ґандж, а де геніяльність, хто й що довкруг є самородком, Богом даним Україні наступним Майстром, а хто – мильна бульбашка сьогодення. Такий благословляє наступників, як Андрухович благословив, приміром, поезію Сергія Жадана. І такий пише тексти, що ще прижиттєво претендують на їхню не просто дотепність чи насущність разом із повчавльністю, а на вічність.

Для когось життя в 60 лише починається. Юрій Андрухович у свої шість десятків претендує на більше ніж початок. Він, Юрій Андрухович, радше допоможе нам заблукати в собі самому, дозволить пройти Високим Мистецтвом, яке завше є не більш ніж манівці людської душі, людської історії, людського бажання увічнити простір довкола себе. Звичайно, він, Юрій Ігоревич, розважить: спогадами про армійські приколи Совка та московські відстоювання в черзі за єдиною шанованою їжею студентів літінституту та пролетаріатом – пивом, розважить Цумбруненном із “12 обручів”, що виміняв свою європейську цивілізацію на українську любов і безглузду смерть в Карпатах, словами, сенс яких переливається в світлі променів мозку Андруховича, немов веселка в сонячнім світлі: “Автобіографія, що накладається на географію – як це назвати? Автогеобіографія” .

Андрухович – гра, карнавал, що розпочався 60 літ тому. Унаслідок принаймні один із її учасників може бути щасливим: читач. Унаслідок затіяної буфонади на ймення “Юрій Андрухович” український читач ніколи не програє.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram