Цими днями в Києві проходить 30-й міжнародний фестиваль сучасної музики – Київмузикфекст. Традиційно на цьому фестивалі звучить музика сучасних українських композиторів, чимало творів виконуються вперше. Але особливо нам хотілося би розповісти про знакову прем’єру, що відбулася на відкритті фестивалю – твору «Credo» Леоніда Грабовського.

“Київмузикфест” лише на один рік молодший від “Червоної рути” і лише на рік старший за саму Україну – вперше фестиваль був проведений восени 1990 року з ініціативи відомого композитора Івана Карабиця. Якщо “Червона рута” – це фестиваль масової музики, тієї яка розважає, то “Київмузикфест” – елітарної, тієї яка примушує замислитись, тієї яка дозволяє глибше пізнати себе і навколишній світ. Концерти “Київмузикфесту” проходять у концертних залах – там, де музику можна слухати зосереджено, не відволікаючись на ігри в смартфонах чи попивання тонізуючих напоїв, як це зазвичай буває на рок-фестивалях. Твори академічної музики не передбачають можливості підспівувати, підтанцьовувати чи ще якось реагувати, окрім як аплодисментами в кінці твору. Але чим же тоді приваблюють концерти сучасної академічної музики?

Читайте також: “Червона рута” – фестиваль, що запалює зірки українського шоу-бізу

На наш погляд – приваблюють новими знахідками у світі звуків і новими можливостями музичної мови. Мова музики не може детально зобразити той чи інший об’єкт, але може розповісти про наше ставлення до нього, наші відчуття і емоції. Ось саме цим нас зацікавив твір Леоніда Грабовського “Credo in vittoria nostra”, написаний до 5-річчя Революції Гідності.

“Credo in vittoria nostra” перекладається з латини, як “вірю у нашу перемогу”. Твір відкривається пронизливим свистом флейти-піколо на тлі динамічної гри струнних і мідних духових. Це немов Майдан зблизька – тут і енергія натовпу, і рішучий протест, що не лишає шляху для відступу. Далі ми чуємо немов Майдан здалеку – композитор малює свого роду “броунівський рух” учасників Майдану. Тихо але невблаганно окремі музичні інструменти грають кожен свою лінію, ці лінії переплітаються в одне суцільне мереживо, і все це на тлі протяжних звуків у низькому регістрі, які немов задають загальний напрямок руху. Нарешті, заключний розділ твору – це хода. Акорди у ритмі повільного маршу, позбавлені звичної для нас гармонії, але невблаганні у своєму поступі приводять до фіналу твору – такого ж суворого, рішучого, але зовсім не сповненого оптимізму. Адже боротьба не закінчилась.

Читайте також: Коли очікувати на наступний Майдан?

Леонід Грабовський став другим композитором, якому вдалося змалювати Революцію Гідності, і першим, якому вдалося це зробити саме в симфонічному жанрі. Іншим таким твором є цикл “Гімнів” Валентина Сильвестрова, написаний у 2014 році, буквально одразу після подій революції. Якоюсь мірою ці твори схожі – обидва віддзеркалюють настрій Майдану – готовність до безкомпромісної боротьби навіть попри те, що перспективи цієї боротьби невизначені. Але твори В. Сильвестрова написані для хору і спирався В. Сильвестров на слова нашого гімну – в цих “Гімнах” використовуються відомі всім слова П. Чубинського, проте мелодія використовується не звична для нас, М. Вербицького, а власні мелодії В. Сильвестрова. Л. Грабовський натомість не використовує жодних слів. Це інструментальний твір, але самими засобами мелодики і ритму, Л. Грабовському вдається досягти ще більш суворого, ніж у В. Сильвестрова ефекту.

Очевидно дається взнаки і те, що В. Сильвестров вів свій літопис безпосередньо в дні Майдану, а Л. Грабовський – з перспективи 5 років, впродовж яких відбулися і захоплення росіянами Криму і війна на Донбасі, і сумнозвісні “мінські” домовленості. Тому “Гімни” Сильвестрова – це більш безпосередня, захоплива розповідь свідка подій, а “Credo” Грабовського – це суворий вердикт аналітика 5 років по тому.

Якщо ж говорити про історичні аналоги згаданим творам – вони рідкісні, але вони існують. Так, Д. Шостакович є автором 4-х літописних симфоній – знаменита симфонія №7 (“Ленінградська”) і менш відома, але більш цікава №8 присвячені подіям німецько-радянської війни, а також №11 (“1905 рік”) і №12 (“1917 рік”) – присвячені російським революціям початку минулого століття. Щоправда, на момент Жовтневого перевороту Д. Шостаковичу було лише 11 років, тож щодо цих двох симфоній можна сперечатись, але роки німецько-радянської Д. Шостакович провів у суворих умовах блокадного Ленінграду, тож їх літописний характер – очевидний. Події Другої світової війни також позначились на симфонічних творах С. Прокоф’єва, А. Онеггера, і можливо багатьох інших композиторів, проте найбільш однозначно про відображення військових подій засобами музики говорять саме щодо 7-ї симфонії Шостаковича.

Що стосується сучасних подій в Україні, автор цих рядків написав два твори, присвячені Помаранчевій революції, свідком і учасником якої він був — це “Райок по-українськи” та симфонічну поему “2004”, їх записи є в Інтернеті. А ось що стосується Євромайдану – то на наш погляд, і “Гімни” В. Сильвестрова і  “Credo” Л. Грабовського найбільше заслуговують на те, щоб закріпитися в репертуарах мистецьких колективів України і звучати не тільки в нашій країні, але і за кордоном.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram