“Шановні пасажири, потяг №126 зі сполученням “Київ-Костянтинівка” прибуває на восьму колію. Будьте уважні та обережні!” – такі слова я чую принаймні раз на місяць, коли їду додому, до рідного міста Слов’янськ.

Сьогодні це тихі та спокійні вулиці під мирним небом, а п’ять років тому – постійні постріли, вибухи та гул бронетранспортерів. Згадуючи ті жахливі три місяці, квітень-червень 2014-го, коли Слов’янськ був під окупацією сепаратистів, я мимоволі починаю поринати в ту атмосферу.

Ми жили тоді одним днем, бо не знали, що принесе завтра. У постійному хвилюванні та молитвах переглядали стрічки новин. У той час на телебаченні вже майже не транслювалися українські канали – люди були на роздоріжжі двох сторін: “Кому вірити?”. Та все одно, звіти політиків суттєво відрізнялися від нашої реальності.

Від Семенівки (передмістя Слов’янська) до Горлівки трасою “Харків-Довжанський” цілодобово їздили танки, БТРи, військові вантажівки. Весь цей шум було чутно аж до сіл, які розташовані уздовж цієї дороги смерті. В одному із них живе моя сім’я. Впевнено можу сказати, що у той період населення стало дружнім як ніколи. Адже всі жили однією думкою – вижити! Дякуючи Богу, наше село не побачило воєнних подій, але ми були свідками їхніх страшних наслідків.

Старі покинуті домівки, у яких не залишилося нічого, окрім відголосу війни. Люди залишали все: речі, техніку, господарство. Власне життя було важливіше! Це вже сьогодні такі сім’ї трохи оговталися, пристосувалися до іншого життя. А тоді, коли тікали, в їхніх очах можна було побачити лише страх.

2019 рік. Над моєю домівкою мирне небо. Але важко уявити, як почуваються ті, хто живе шостий рік у невизначеності та постійному стресі. Віра в людей та якусь допомогу змінилася на ненависть та жорстокість. Надія на світле майбутнє зникла – вона вже давно розстріляна кулеметами.

Тяжкі долі та трагічні історії – ось те, що можна спостерігати в потязі №126. Сотні людей їдуть в ньому лише з думкою, щоб залишитися в живих. Татусі, яких забрали на фронт. Сини, які пішли добровольцями захищати Україну. Мами з дітьми, які їдуть забрати теплі речі на зиму, бо гуманітарної допомоги не вистачає. Бабусі та дідусі, що хочуть доживати останні роки на своїй рідній землі.

Здавалося б, вони всі такі різні. Але водночас усі чимось схожі. Це побачив режисер Корній Грицюк, який знімає документальний фільм “Поїзд “Київ-Війна”. Головні герої – пасажири вагонів, які розповідають свої життєві історії.

“Основний контингент цього поїзда – люди, які якимось чином пов’язані з Донбасом. Це волонтери, мешканці окупованих та прифронтових територій. Ми з ними розмовляємо про те, як вони бачать можливість закінчення війни в Україні, як ставляться до того, що зараз відбувається на окупованих територіях, до того, що зараз відбувається на територіях вільної країни”, – пояснює свою ідею режисер.

Зйомки тривають, творці хочуть закінчити стрічку вже до кінця цього року. Можливо, переглядаючи фільм, я впізнаю уже такі знайомі обличчя своїх супутників.

Кожного разу, їдучи цим потягом додому з навчання, відчуваю в повітрі біль кожного пасажира. Ця історія не закінчується – вона тільки народжується.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram