Кирило Григорович Стеценко – видатний композитор, хоровий диригент і громадський діяч – народився 24 травня 1882 року в селі Квітки Канівського повіту Київської губернії. Батько – сільський маляр-самоук, розписував храми, писав ікони. Саме від нього син успадкував хист до пензля, а від матері – любов до музики. У сім років хлопця віддали до сільської церковнопарафіяльної школи. Тут його спів почув дяк, який навчив хлопця нотної грамоти та взяв до церковного хору. Та батьки плекали надію, що Кирило піде батьковим шляхом, бо ж малював чудово. У 1892 році, на зароблені в наймах сестрою кошти, його відправили до Києва в художню школу Миколи Мурашка. Жив хлопець у дядька, і той допоміг небожу ще вступити й у Софійську духовну школу.

Під час навчання хлопець зрозумів, що йому ближче музика. Його здібності помітили й викладачі. У 13 років Кирило був не просто провідним хористом, а диригентом учнівського хору. Самотужки опанував гру на фортепіано та на слух підбирав почуту мелодію.

У 1897 році Кирило закінчив школу. Тепер перед ним постало питання про подальшу освіту. Оскільки сім’я була дуже бідною, то найкращим варіантом стала Київська духовна семінарія. Там він міг продовжити не тільки здобуття освіти, а й займатися музикою.

Щоб заробити хоч який гріш, хлопець став помічником керівника церковного хору (регента) при Михайлівському монастирі. Ця праця приносила не лише матеріяльну підтримку, а й значно більше – Кирило отримав доступ до величезної нотної бібліотеки монастиря. Усе це сприяло швидкому музичному розвитку. Семінарист не лише отримував навички роботи з хором, а й сам пробував писати композиції. Така віддача музиці мала й свої недоліки, в отриманому атестаті відмінно було лише з музичних дисциплін.

У 1899 році Стеценко познайомився з Миколою Лисенком. Участь у хоровій капелі під орудою видатного композитора зробила Кирила причетним до демократичних кіл української інтелігенції, дала змогу запозичувати досвід видатного композитора та зробити власний життєвий вибір на користь професії народного вчителя й вивчення музичного фольклору.

Читайте також: Як же було ізпрежди віка…

У 1903 році Стеценко, закінчивши семінарію, став викладачем музики у Київській вчительській школі. На літніх канікулах Кирило викладав співи на педагогічних курсах. Спілкуючись із вчителями, переймав у них онови викладання предмету, водночас створював власну методику подачі музики в школах.

Та Кирило розумів, що його музичної освіти замало, тому в 1904-му, коли відкрилася Музично-драматична школа Лисенка, він став відвідувати заняття. За два роки Стеценко вже видав шкільну збірку “Луна”, до якої ввійшли не тільки старанно відібрані народні та пісні інших авторів, а й власні композиції. З одного боку цю працю схвально сприйняли, з іншого – звинуватили в українофільстві за “малоросійські” пісні.

Окрім педагогічної діяльності Стеценко ініціював створення хорових концертів на робітничих околицях Києва. Це була перша самостійна спроба композитора популяризувати українську пісню. Народний хор, до складу якого входили переважно робітники, став не лише популярним, а й отримав визнання громадськості.

У 1907 році Кирила заарештували. Його підозрювали в приналежності до таємної організації. Щоправда, за відсутністю доказів його скоро відпустили, але як “неблагонадійного” заслали до Александровська-Грушевського (нині місто Шахти Ростовської області РФ). Одразу ж по приїзді, Стеценко почав клопотати про повернення на Батьківщину, він тяжко переживав вигнання, відчуваючи себе відірваним від рідної домівки.

Друзі не кинули Кирила в біді, тому невдовзі він отримав пропозицію обійняти вакантне місце вчителя співу білоцерківській гімназії. Повернувшись, Стеценко не тільки вчителював, а й організував учнівсько-викладацький хор. У репертуарі були українські народні пісні, твори Миколи Лисенка, та класичні. У цей період композитор створив чимало власних творів, а ще працював над обробкою колядок і щедрівок.

У 1909-му Стеценко отримав дозвіл і повернувся до Києва. Брався за будь-яку роботу, адже на його плечах лежала турбота про рідних – дружина, троє дітей, брат із сім’єю, хворий батько. Через надмірне навантаження здоров’я композитора погіршилося. Лікарі радили їхали в Тиврів (Поділля). У 1910 році, зібравши родину, вирушив у Вінницьку область.

Спочатку Стеценко працював вчителем співів у місцевому духовному училищі. Тут він познайомився із Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим. У межах Тиврівського періоду композитор створив кілька опер для дітей, низку кантат і романсів, збирав й обробляв народні колядки. Проте матеріяльна скрута змусила податися у сільські священники, аби прогодувати родину.

Починаючи з 1917 року Кирило Григорович працював в музичному відділі Генерального секретарства Освіти УНР. За гетьманату Павла Скоропадського працює в музвідділі “Дніпросоюз”. У цей період він розробляє низку освітніх проєктів, займається організацією хорових колективів, завдяки йому виник Народний хор, пізніше на основі якого утвориться капела “Думка”.

Під час урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року диригував хором, який виконав були виконані твори “Молитва за Україну”, “Вічний революціонер” тощо. У цей період Стеценко пише кантату “У неділеньку святую”, музику до поеми “Гайдамаки”, та ще чимало хорів і романсів.

Із 1920 року вже за більшовицької влади Кирило Стеценко організовує гастролі Україною з Другою мандрівною капелою. І хоча вони тривали трохи більше як місяць та виявилися важкими, через нестабільну ситуацію в країні. По поверненню диригент дізнався, що музично-хорову секцію ліквідували.

Знову матеріяльна скрута, Стеценко переїздить до Веприка, де отримує парафію. Там він організовує сільський хор, з яким їздить виступати по селах Київщини. Останньою роботою композитора стала опера “Іфіґенія в Тавриді” за однойменною драмою Лесі Українки.

У 1922-му, причащаючи хворого селянина Стеценко підхопив тиф. Його ослаблений організм не мав сили боротися з інфекцією, 29 квітня того ж року видатного композитора не стало.

Кирило Стеценко залишився в історії мистецтва як автор опер, вокально-інструментальних творів, обробок народних пісень. Він був одним із найпослідовніших продовжувачів справи великого українського композитора Миколи Лисенка, розвивав і збагачував національний напрям в українській музиці. Творчість Кирила Стеценка разом із внеском його сучасників Миколи Леонтовича й Олександра Кошиця справедливо належить до золотої скарбниці української музики.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram