Кирило Осьмак – президент Української головної визвольної ради, один зі славетної когорти борців за волю України, пам’ять про яких намагалися викорінити без сліду. Але в наш час правда відновлюється.

Рівно 130 років тому, 9 травня 1890 року в селі Шишаки на Полтавщині народився Кирило. Родина була багатодітною, із козацьким корінням. Навчившись читати у дитячому віці, Кирило найбільше цікавився української літературою, а також театром. Творчість українських корифеїв пробудила в ньому любов до рідного краю, ненависть до його поневолювачів – росіян.

Але після повітової школи й реального училища Кирило поїхав навчатися у сільськогосподарський інститут у Москві. Там було навіть більше свободи, ніж в Україні, адже всі давно знали – царські чиновники здійснюють шовіністичну політику в українських губерніях, тоді як у “столицях” подекуди дивляться на український рух “крізь пальці”. Там, у Москві, він належав до українського студентського гуртка, й одного разу навіть був висланий за межі губернії за розповсюдження нелегальної літератури.

1917 року вибухнула революція, і Кирило з родиною повернувся в Україну. Він став членом Центральної Ради, брав активну участь у розбудові автономії, потім служив за фахом у генеральному секретарстві землеробства. Із приходом більшовицької влади працював у Сільськогосподарському науковому комітеті, укладаючи термінологічний словник. За кілька років наполегливої праці вдалося зібрати понад 40 тисяч спеціальних термінів із царини сільського господарства.

Проте вже з кінця 1920-х почалися переслідування. 1928 року Осьмака вперше заарештували в Києві. Хоча слідство не довело жодної провини, його все одно затаврували як “соціально небезпечний елемент” і вислали за межі України – до Курська. 1930 року заарештували вдруге, тепер уже за сфабрикованою справою “Спілки визволення України”. Вирок – три роки виправно-трудових таборів на півночі. Кирила відправили на будівництво залізниці Пінюг – Сиктивкар. Далі було звільнення, робота в радгоспі під Москвою, повернення до України й 1937-го – третій арешт за підозрою у підготовці терористичного акту проти вождів держави та партії. Дружина Осьмака, Марія Василівна Юркевич, не витримавши цього життя (додалася ще й кончина сина Олега від тифу), заподіяла собі смерть – кинулася під паровоз.

Тільки в лютому 1940 року Кирило Осьмак знову вийшов на свободу. Після трьох несправедливих ув’язнень оселився в Києві, ставши переконаним противником комуністичного сталінського режиму. Коли влітку 1941 року нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, він категорично відмовився евакуйовуватися в тил – була певна надія на те, що німці встановлять справедливіший лад. Тому приєднався до Української Національної Ради, створеної членами ОУН-мельниківцями як утворення надпартійного та передпарламентського типу. Керуючи відділом земельних справ, він міг підтримувати продовольством українських націоналістів, учасників похідних груп ОУН, працювати в кооперативному бюро “Сільський господар”. Але надії на співпрацю з німцями не виправдали себе. Гітлерівці розпочали репресії проти діячів українського руху.

З часом і Кирилові довелося перейти у підпілля. 1943 року він виїхав на захід України, де займався пропагандистською діяльністю серед населення, виконував завдання зв’язку, сприяв організації Української повстанської армії.

З повернення більшовицької влади в Україну 1944 року нагально постала проблема згуртування всіх українських патріотичних сил, партій, збройних формувань у боротьбі зі сталінським режимом. Саме з такою метою було створено Українську головну визвольну раду (УГВР), що мала очолити весь український національно-визвольний рух. Установчий з’їзд УГВР відбувся 11-15 липня 1944 року на теренах Самбірського та Старосамбірського районів Львівщини. Президентом УГВР одноголосно вибрали Кирила Осьмака, що було виявом великої довіри до нього, як до учасника українського руху ще від початку XX століття і багатолітнього в’язня радянських тюрем. Заступаючи на посаду, він склав присягу:

“Наша мета – Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Наш шлях – революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя”.

Ставши президентом УГВР, Кирило Осьмак свідомо наражав себе на смертельну небезпеку, оскільки був зобов’язаний залишитися в Україні. Радянські спецслужбісти дізналися про створення УГВР і шукали її учасників. 23 серпня 1944 року він був поранений у бою, після чого переховувався у селі Дорожів на Дрогобиччині. Тут 12 вересня його заарештували під час облави. Маючи при собі документи на ім’я селянина Івана Коваля, Осьмак майже три роки водив слідчих “за ніс”, виграючи час заради евакуації своєї родини. Але зрештою особу Осьмака було встановлено, і його засудили до 25 років ув’язнення “за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів”. Усі спроби завербувати Кирила до співпраці зі спецслужбами зазнали краху. До останнього подиху він залишався українським патріотом. Один зі співкамерників залишив про нього у 1955 році такий спогад:

“Він залишається дотепер переконаним націоналістом, прибічником цілком самостійної, незалежної України, проти будь-якого єднання з Росією”.

16 травня 1960 року Кирило Осьмак помер у Владимирському централі. Реабілітувала його Генеральна прокуратура України тільки в 1994 році – радянська влада до самого кінця її існування не знайшла для цього підстав. Перепоховали Кирила на Байковому цвинтарі Києва. Посмертно у 2018 році його нагороджено орденом Свободи.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram