У книгарні “Є” в Києві відбулася дискусія довкола нової книжки Людмили Тарнашинської “Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління”. Участь у заході взяли: дисидент, народний депутат України І і ІІ скликань Богдан Горинь, заступник директора Інституту літератури Микола Сулима, літературознавець Павло Михед та директор Музею Тараса Шевченка Дмитро Стус.

Людмила Тарнашинська

Розпочинаючи розмову, директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків зазначив, що шістдесятництво – це особливе поліфонічне явище в українській культурі, яке ще потребує ґрунтовного осмислення та проговорення. Він підкреслив: “Смолоскип” докладає великих зусиль, щоб ця розмова тривала”. У доробку видавництва цілий спектр текстів, що реактуалізують розмову про шістдесятників. Це й художні тексти Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, і мемуаристика, важлива як “усна історія”, що показує атмосферу зсередини (спогади Світлани Кириченко, Миколи Плахотнюка, Ірини Жиленко), і наукове осмислення, щонайґрунтовнішим зразком якого і є дослідження Людмили Тарнашинської. Варто також згадати дослідження самвидаву Олеся Обертаса, а також дослідження дисидентського епістолярію Наталі Загоруйко й Олега Рарицького. 

Пан Семків наголосив: “Цим виданням ми сподіваємося започаткувати ширшу розмову та привернути увагу читачів до творчості цього покоління”.

Ростислав Семків

Заявлена Ростиславом Семківим дискусія розпочалася вже з виступу Богдана Гориня. Йдеться про визначення власне шістдесятництва та його часових рамок. Для дисидента Гориня це дуже чіткі часові межі, які окреслюються кінцем 1950-х років до 1972-го. А саме шістдесятництво – “це не явище, а початок національно-визвольної боротьби, який розпочався як національно-культурний рух і в середині 1960-х років трансформувався в рух культурно-політичний”.  Історична заслуга шістдесятництва, на його думку, у тому, що саме з нього розпочалася нова сторінка української історії, а саме ненасильницька боротьба за незалежність.

Високо оцінюючи книжку загалом, і особливо вирізняючи статті про Івана Драча, Ірину Жиленко, Євгена Гуцала, Ліну Костенко, Євгена Сверстюка, Василя Симоненка, пан Богдан водночас зауважив, що виданню бракує деяких важливих постатей, зокрема Дмитра Павличка, якого, на його думку, слід уважати “прологом українського шістдесятництва”.

Тест: Протуберанці сонця. Соціокультурний феномен шістдесятників

Богдан Горинь

Натомість Микола Сулима зауважив, що часові рамки пана Богдана полемічні, так само як і “списки” тих, хто до нього належить. І, врешті, так само, як і рамки географічні. Адже шістдесятники – це не лише письменники чи поети, це також і театральні діячі, художники, кінорежисери, композитори. Справді, навряд чи можемо заперечити, що Лесь Танюк, Алла Горська чи Сергій Параджанов належать до цього феномену. Що ж до географії, то літературознавець наголосив, що йдеться не лише про Київ, але навіть і не лише про Україну: в Азеребайджані був Олжас Сулейменов, у Грузії – Валерій Чалідзе, у Вірменій – Грант Матевосян, у Литві – Юстинас Марценкявічус, у Росії – Белла Ахмадуліна, тощо. 

Пан Микола також пригадав цікавий штрих із тогочасного життя, а саме “книжки з навантаженням”. Нинішнім читачам цей вислів, імовірно, зовсім незрозумілий. Йдеться про цікаве явище радянської дійсності: якщо ви хотіли купити у книгарні щось справді вартісне, то мусили брати “в комплекті” такий собі доважок із того, що було видано великими тиражами, але не користувалося попитом. Так, до “Ста поезій” Вінграновського Миколі Сулимі “доважили” поезію Кацнельсона.

Дмитро Стус

Дискусію про визначення й рамки шістдесятництва продовжив доктор наук Павло Михед. Він дуже вдало підмітив “багатоповерховість шістдесятництва”. Для нього це – культурно-історична епоха, дуже багата, виразна, відзначена своїм особливим колоритом. ЇЇ політичні рамки, вочевидь, слід трактувати за Богданом Горинем, художні ж – ширші, з цього погляду шістдесятництво пульсує і під кінець XX століття. Це час зміни орієнтирів, час жаги нового слова, на яку першими відгукнулися саме поети. 

“Я жив у шістдесяті, я знаю їх не лише по книжках, а пам’ятаю на запах”, – підсумував Павло Михед. І це дуже зрезонувало зі словами Дмитра Стуса, який зауважив, що в розмові про шістдесятників йому часто бракує “м’яса” – реалій побуту того періоду. Він також підняв питання адаптації розмови про це покоління до сучасної молоді. На його думку, книжка дуже важлива саме тим, що піднімає питання дефініції явища, а з іншого боку – вже вимальовує певний канон. Але вона надто велика. Для молоді слід створювати дещо інший продукт, у форматах, які зацікавили би нове покоління, і, на жаль, немає жодного українського письменника, для якого ця робота вповні пророблена. 

Підсумовуючи розмову Людмила Тарнашинська зауважила, що не могла і не ставила за мету бути творцем канону. Свою роботу (а пані Людмила – керівниця Центру дослідження проблематики шістдесятництва) вона присвячує тим представникам покоління, яких уже немає серед нас, багатьох з яких вона знала особисто. Ми ж сподіваємося, що розмова й справді триватиме та спонукатиме людей різного віку дізнаватися більше і про самих шістдесятників, і про їхню роль для української історії та культури.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram