Вже рік вислобрюхих та мангальських свиней вирощує пан Микола в селі Розтоки, що на Рахівщині. Господарство розташоване не в самому селі, а в горах – ближче до дикої природи. Поряд не їздять машини й не надокучають люди. Свіже повітря та багато простору – те, що треба напівдиким свиням.

Добратися до господарства Миколи можна двома способами: доїхати на джипі, від центральної дороги їзда займає 10 хвилин, або ж можна піти пішки вузькою стежкою – у повільному темпі йти пів години.

Я обрала варіант з екстримом – на машині, адже зранку в Карпатах випав сніг і йти пішки було важко. Виорана дорога була в болоті від снігу та дощу. Через горби і ями машина хиталася в різні сторони. Час від часу круті повороти та прірви. На шляху зустрічається декілька будинків: в тих що нижче, люди живуть постійно, а ті, що вище – для відпочинку та роботи влітку.

Під’їжджаємо на місце. Велика простора територія не одразу нагадує ферму – це різні маленькі “будиночки” обгороджені парканами – одна частина з дерева, інша – сітки. Ми заходимо у двір й одразу йдемо до угорських пухових свиней, вони ж – мангальські.

Дружелюбні та невибагливі

Парандя, так звати свиноматку, виходить до нас зі свого лігвища обережно та з упередженням. Здається, вона нас не бачить – величезні волохаті вуха впали на її очі, ще й кучерявий чубчик закрутився на чолі. Вона час за часом струшує голову, щоб вуха не заважали бачити навколо.

Я заходжу до її “двору”. Він невеликий, в ньому є водоймище, звідки вона п’є воду, а в теплу погоду купається, та залізне корито. Зліва – хлів, де вона ночує, їсть сіно, гріється, а невдовзі й опороситься.

На її території також розташовані клітки для кролів. Їй вони не заважають, адже стоять на ніжках досить високо. Вона гуляє під ними, ховається від сонця або дощу. Парандя не самотня, від неї можна перейти до інших свиней через ворітця.

“Вона закрита в цій огорожі, того шо поросна, багато не ходит, більше лежит. Їй ліпше бути самій, щоб ніхто не тривожив. До цього, коли було ще багато зелені, то вона з свойов сестров пасласи на полі. Ворота були відкриті: захотіла – зайшла, попила, поспала, а захотіла – пішла пастиси або рити землю”, – розповідає Микола (збережена пряма діалектна мова – прим. ред.).

Маня – сестра Паранді, зараз в огорожі по сусідству. Між ними тільки дерев’яний паркан, бо сітку вони проривають. Вона теж любить господаря. Одразу підійшла, щоб її почухали й погладили. Але чужі погляди, певно, їй не сподобалися й вона швидко заховалася в хліві.

“Ці свині дуже приязні у порівнянні з іншими, вони не тікают, уводно приходьи пеститиси, любльи людей. Між собов тоже товаришуют, ні раз не видів, аби вони кусалиси [одне одного] чи билиси. Їх мож спокійно лишьити самих. Розумні свині. Зараз у Мані тоже всьо своє – хлів, водоймище, валів”, – продовжує розповідь господар.

Валів – на діалекті значить корито, з якого їдять тварини. У Мані там різні відходи їжі – картопля, морква, шкірки яблук та капуста. Мангалиці не перебірливі в їжі – в сезон постійно пасуть траву, а взимку їдять сіно та насіння, яке виколупують із землі. В постійний раціон входять коренеплоди та відходи їжі. Спеціальні суміші варити не треба, час від часу господар дає їм пшеницю та ячмінь.

“Одно, шо не їдьи – шкірку від лимона. Від мандаринів чи апельсинів – любльи, а лимонну – ні. Уводно вітьигают її та вімітуют з валова”, – додає зі сміхом Микола.

Величезне поле, де свині проводять все літо зараз пустує. Воно в багнах, бо мангалиці влітку перерили всю землю. Ця звичка, певно, передалася їм по генетиці. Адже мангалиця – це штучно виведена порода з домашньої середземноморської свині та карпатського вепра. Вивели їх в ХІХ столітті в Австро-Угорщині. До середини ХХ століття мангалиці були дуже популярними в Закарпатті – близько 30 тисяч голів на території. Внаслідок цього регіон був багатий на смачне сало та дієтичне м’ясо, його ще називають мармуровим. Їх вивозили на європейський ринок продуктів.

“При Союзі радянська влада нищила мангалиць, адже власників свиней називали куркулями – ворогами народу. В Україні дуже розводити цих свиней начили приблизно 10 років тому. У Закарпатті їх найбільше в Іршавському та Виноградівському районах. Я подумав, шо ця місцевість тоже їм полюбитси. Тому купив трьох – на розплодок. Мангалицям зараз не загрожує зникнення, але на фермах вони стрічиютси доста рідко”.

Майже, як дикі – смугасті та часом агресивні

Інколи Микола випускає на поле й кабана, хоч він має окремо загороджену велику територію. Кабан, на відміну від свинок, менший за розмірами, але агресивний. До нього заходити не варто – довгі ікла, нахмурений вигляд не дозволяють розслабитися. Постійно видає звуки – чи то хрюкає, чи то воркає. За будь-який зайвий рух, він готовий захищатися. Господар теж біля нього завжди напоготові – в руках тримає товсту палицю, щоб вразі нападу відбитися. Кабан важить близько ста шістдесяти кілограмів, може завалити та травмувати, переконує чоловік.

Про цю рідкісну породу свиней Микола дізнався п’ять років тому – побачив в Інтернеті. Вони його зацікавили своєю унікальною зовнішністю та корисним м’ясом. Він довго думав, де можна їх розводити. Вирішив, що високо в горах – саме те. Тим паче вони не потребують постійного піклування, до них можна приходити раз у два дні. У них міцний імунітет, тому не треба робити щеплення та і в догляді вони не вибагливі. На початках фермер багато вивчав про цю породу – читав, дивився відео та спілкувався з фермерами, які займаються популяризацією цих свиней.

Виявляється, мангалиць часто називають “мангалом”. Але це не одна й та сама порода. Мангал – це гібрид від породистої мангалиці схрещеної з іншою свинею. У Миколи справжня порода свиней, запевняє він. Купував їх у селі Ботар, біля кордону з Угорщиною. Вони сягають понад 200 кілограмів, а їхня шерсть міцна та біла, як в більшості мангалиць. Проте серед них трапляються й рідкісні види – руді та чорні. Їх поки що чоловік не планує купувати. Адже білі мангалиці самі можуть народити порося іншого кольору. Це залежить від того, чи були в роду чорні або руді предки. Якщо так, то порося може отримати цей колір по генетиці.

Шерсть мангалиць довга та густа, вона крутиться, через це свині схожі на овець. Але для перероблення вона не годиться, на дотик тверда, наче дріт. Свинкам подобається, коли їх чухають або гладять за шерстю.

“В літі шерсть стає м’яков і дуже гладков. Через таку здорову шерсть мангалиці нормально переносьи до 30 градусів морозу, але в плюсову погоду їм не душно”, – каже Микола.

Господар очікує народження поросят від обох свиноматок у квітні:

“Приплід має бути багатий. Мангальські свині родьи від 5 до 7 поросят. То 10 точно буде! Новонароджені поросята без кучерів, вони смугасті, як і дикі. Вже через місяць смуги пропадают, поступово начинає рости шерсть”.

Живуть, як одна сім’я

На невеликій фермі можна переходити з огорожі в огорожу. Так ми потрапляємо до карликових порід свиней – в’єтнамських. У цих чорних свинок коротенькі ніжки, загострені вушка та відвислий живіт, за що й отримали назву – вислобрюхі. Не зважаючи на те, що вони не мають довгої шерсті, як мангалиці, вони теж стійкі до морозів. Не шкодить їм і спекотна погода.

У загороді по сусідству з Парандьою теж живе свиноматка. Вона у рази менша за мангалицю. Між ними не видно ніякого зв’язку, наче не знають одна одну. Але господар переконує – вони часто контактують через сітку. В’єтнамські свинки не такі привітні. Вони більш дикі, гладити їх не можна – тікають. Але фотографуватися полюбляють. У її хліві достатньо соломи, щоб вигріватися й народити здорових поросят, яких вона виношує три місяці, три тижні й три дні – така формула в господаря. Тобто 114 днів.

За сіткою живе молода пара вислобрюхих. Свинка теж поросна, але господар поки що не розлучає їх. Каже: ще місяць можуть жити разом, це не зашкодить:

“Ці малі породи, дуже розумні і чистоплотні. Вони обожнюют чухатиси, тому я насадив їм різних дерев, правда, ще треба заждати поків вони віростут. Але зараз я їм мечу різні буки, аби могли гризти, тертиси… Вони обов’язково приймают багнові ванни, але після того зразу йдут купатиси, чистьи себе та одна одну, грязні не ходьи. Цим мені дуже любльиси”. 

На їхній території справді нема неприємного запаху. Навпаки – свіже повітря, пахне сіном, соломою, а нині ще й снігом, що випав зранку.

Кому з поросят жити, а кому – ні, – вирішує свиноматка

Ми виходимо на вулицю, підіймаємося трохи догори та заходимо в іншу огорожу, в рази більшу від попередніх. Це теж перерите поле, але в куточку – збитий з дощок прихисток, поряд росте ялинка. 

У середині свиноматка з двома дітьми. Їх було четверо, але ще двоє, на жаль, задушилися в сіні. Микола з прикрістю визнає, що такі випадки не завжди залежать від господарів. Адже це дикі свині, вони народжують без допомоги людини. 

“В’єтнамські свині тоже наполовину дикі, тому їх треба лишьити самих при народженні. Малих не мож брати в руки і вобше дуже близько підходити не треба. За ними доглядає лиш мама. Вони мают самі адаптуватиси до світу. Я лиш через пару днів увидів, шо двоє поросят не киваютси. Шкода, але це природа. Пораз даже сама свиноматка поїдає своїх дітей. Для людей це звучит ужасно, але у тварин таке буває. Коли свиньки виростают, то не хворіют часто. Тим більше у мене вони не контактуют з другими тваринами. Всі господарства находьиси далеко в селі, то не думаю, шо їм може шос зашкодити. Такі свині можуть прожити до 30 років”, – розповідає господар.

Зараз я вже змогла підійти: свиноматка на сторожі, вона уважно дивиться, щоб ніхто не торкався її дітей, але не нападає. Поросята вже чудово бігають, та людей бояться – ховаються в сіно та солому. В десятиденному віці їм це вже не зашкодить. Вони вже самостійно харчуються. Незабаром їх розлучать з мамою.

В’єтнамські свині дуже швидко розплоджуються. Спочатку свиноматка народжує 4-7, а в старшому віці може принести потомство у 20 поросят. Микола починав з трьох свинок. Зараз в нього вісім. Ще вісьмох він продав.

За парканом живе один вислобрюхий веприк. Він невеликий, близько 60 кілограмів. Це значить, що в Україні представники цієї породи не є чистокровними, адже важать від 45 до 100 кілограмів. А у чистому вигляді, вони сягають не більше 25.

М’ясо в цих свиней м’яке, в салі трапляються прошарки м’яса, тож воно беконне. Як і мангальске, воно дієтичне, вважається делікатесом й більш корисне ніж звичайне свинське. У ресторанах обидва види м’яса дуже цінуються.

Ця порода виведена з дикого індо-малайського підвиду кабана. Вперше була завезена в Східну Європу сорок років назад. Вислобрюхі свині теж травоїдні, влітку пасуться, взимку їдять сіно. Вони полюбляють кору дерев, горіхи та коріння. Їхні корита постійно наповнені їжею. Проте господар уважно стежить, щоб у відходах їжі їм не трапилися великі тверді горіхи, наприклад, від персика або авокадо. Свині не зможуть розкусити їх, тому ковтнуть і задушаться. Микола живе в селі, тож приходить давати їсти раз в день, а інколи раз у два дні.

“Вони не їдьи багато, коли я прихожу, то в них ще повно їжі. Мені дуже вдобно дозирати за такими свиньми, бо вони самостійні й не забирают багато мого часу. Звичайно, були ситуації, коли вони проривали сітки і тікали в ліс. Тогди я по пару часів шукав їх, приводив суди, а на другий день всьо повторювалоси. Зараз я закріпив пліт [огорожу] бетоном і дошками на конкретних участках і вони привикли до свого дому”.

Не тільки свині. Які плани у Миколи?

Спочатку Микола завів свиней для себе та родини, щоб мати якісний домашній продукт. Проте свині добре розплоджуються і він зрозумів, що це прибутковий бізнес. Він може і свиней продавати, і м’ясо. Зазвичай його покупці – односельці, але, буває, приходять і з сусідніх сіл. В’єтнамські двомісячні поросята коштують 1 200 гривень, мангальські – 2 400. Ціна м’яса колихається і залежить від ринкової ціни, зазвичай в районі 200 гривень за кілограм. Але мангальські завжди дорожчі. Зараз чоловік продає якомога менше свиней. Якщо народжується шестеро, продає одного-двох. Решту залишає, бо хоче розвести до ста голів.

Микола сам доглядає за свиньми. Каже, це забирає в нього не більше двох годин вдень. Дуже рідко три-чотири – коли треба щось ремонтувати. Проте забивати свиней йому допомагають знайомі. Одному це робити важко.

В Україні існує лише одна велика ферма з мангалицями у Ботарі, де чоловік вперше придбав поросят. Там понад сто голів угорських свиней. У Закарпатті Микола знає ще близько чотирьох господарств, де вирощують цих свиней:

“Мангалиці рідкісні в Україні. Найбільше поширені в нас, в Закарпатті, але їх не найдеш туйка [тут] на кожному кроці. Знаю точно, шо в нижніх районах [Берегівський, Виноградівський, Свалявський] є пару великих господарств з цими свиньми, у кожному з них там близько п’ятдесяти. Крім цего багато людей держьи по одній-дві мангалиці для себе, не розпложуют і не продают. У нашому, Рахівському, районі знаю лиш одного чоловіка, який вирощує, але мало – дес сім свинок. Тай то, вони не чистої породи, а мангали, тоїсть гібриди. Вони менші і мньисо їх відрізняєси. Тому я в них не купував поросят. Може, є більше таких господарств, але я просто не знаю. В’єтнамські свині поширені більше. Вони і дешевші, і плодьиси скорше. У нашому селі люди утримуют вислобрюхих, аби мати смачне домашне мньисо. Купують і в мене”.

У планах господаря – велика ферма з різними породами свиней і не тільки – наступного місяця він купить шотландських овець. Огорожа та хлів уже побудовані, чекають на нових тварин.

Місце є, потрібні тільки час та натхнення працювати, переконаний чоловік.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram