“Криваві сліди” льодяних дрижаків Єгора Скляра

Досконалий твір потребує не просто вправного – досконалого виконавця. У цьому сенсі навряд чи справедливим є зарахування детектива до “легкого жанру”. До жанру властиво. Ані Едґар Елан Пов, ані Вілкі Коллінз жанрів, звичайно ж, не створювали. Але полотна, написані словами про кров, смерть, таємничі інтриги, природу людських зла і добра чомусь неймовірно популярні, хоча насправді створюються найтяжкою працею та вимагають від авторів зовсім не легкості, з якою детективи читають у напівсні на поличках поїздів подорожніми пасажирами. Але грошей достатньо чи забагато не буває. Так само й детективних історій: скільки б їх не було понаписувано, і якими би повчальними не були ці історії, взяті з життя, завжди – може, зовсім в іншому куточку країни чи й земної кулі – знайдеться хтось, хто і в ХХІ сторіччі візьме й сяде писати старий добрий детектив.

Тому що завжди з кимось десь і колись відбудеться щось, що вразить письменницьку людську уяву, змусить думати ночами про криваве вбивство, про недостатність покарання злочинця в реальному житті, спричинену хоча би тим, що, попри все, людське життя забране. І тоді письменник чи письменниця, як от у випадку з романом від Ксенії Циганчук “Кривавими слідами”, сідає за стіл шукати найвищої справедливості або чергового копа-слідака, ймення якого замість остогидлого Голмса завтра уособлюватиме пошук оцієї справедливості.

Написавши “По той бік пам’яті”, Циганчук у романі “Кривавими слідами” узялася за зовсім уже не містичний поліцейський детектив. Цього разу перед читачем постає як детектив нового часу, коли вже проведено реформи, й існує поліція, так і нового типу. Слідак від Циганчук Єгор Скляр вирізняється помежи своїх літературних побратимів від інших українських авторів детективу достатньо юним віком. Над його життям і кар’єрою тяжіє тінь батька, досвідченого і впливового слідака в Луцьку. Єгор, утім, не належить до мажорів: присутність зв’язків, яка для інших могла би виявитися корисною знахідкою, отруює Єгорове професійне життя, унеможливлюючи особисте. Смерть найближчого друга й колеги Романа змушує Єгора Скляра змінити прописку: слідака переводять до Рівного.

Саме в Рівному, власне, і відбувається народження детектива-супермена від Ксенії Циганчук. Хоча насправді цей хлопак більше схожий на героїв від Брюса Вілліса в “Міцному горішку”: часом здається, що полює не він, а – на нього. Волею долі Єгор Скляр, як кажуть у таких випадках, опиняється там, де краще б йому не перебувати: на місці сімейного злочину? Але чи справді здійснив цей злочин хтось із тамтої заможної людини чи взагалі злочину не було? Хто з миловидних дам – коханка-юрист, якій від потерпілого, здавалося б, нічого не потрібно, колишня дружина, яка навіть дорогу забула до італійського бізнесмена, чи рідна донька, яка щось переплутала через юний вік, можуть бути причетні? Чи бізнесмена Марко Вітторіно прибрали найманці-професіонали на чиєсь замовлення? Занадто допитливий детектив-мізантроп Єгор Скляр “перейшов дорогу” занадто багатьом, і тепер питання постає інакше: чи вдасться вижити самому копові?

І все-таки в цьому жанрі добро завжди перемагає зло, а несправедливості, яка почувається в романі певний час королем, насправді місце за ґратами. Скляр час від часу неуважний через переобтяженість думами, іноді в безвиході його рука тягнеться за чаркою. Однак кілька замахів на життя Скляра приречені на невдачу, а правдива відповідь на частину нерозв’язних спочатку запитань щодо убивства Вітторіно насправді зачаїлася в ляльці, яку весь час притискає до грудей маленька дівчинка.

Поза тим всім містика “Кривавих слідів”, якщо вона в романі й присутня, не містить серіальних переборів, ця містика присутня так само, як і все решта нашої звичайної побутової містики. За незворушною люб’язністю вродливого обличчя доброї молодиці причаїлися лихі наміри, а вбитий друг часом здатен прийти, якщо треба вві сні, щоб попередити про пастку: “Скляр прокинувся у своєму кабінеті. Якийсь час не міг збагнути, де знаходиться і що відбувається. Тілом і досі ходили льодяні дрижаки. Моторошний сон не давав заспокоїтися”.

Хочеться відзначити майстерну зміну темпу оповіді: спочатку, коли злочин щойно стався, оповідь в’язка й повільна, немов ріка, але що ближче фіаско невидимих до часу читачеві негідників, які насправді повсякчас перебувають просто перед нашими очима, то “темпокрок” роману зростає. Якщо взяти до уваги, крім мистецького талану, також спостережливість, здатність автора напружено, копітко рухатися слідом за часом нуднуватими перепетіями слідства, то мусимо констатувати: що ж, після виходу “Кривавих слідів” в особі Ксенії Циганчук кожен із метрів жанру отримує серйозного конкурента. Тим паче, що от-от має вийти друком продовження історії про слідака Єгора Скляра.