Наприкінці червня 1941 року розпочалися масові розстріли політичних в’язнів. Спочатку каральна операція торкнулась засуджених у західних областях України, а згодом перекинулася на інші регіони. За два тижні радянська влада знищила понад 22 тисячі людей.

22 червня, з початком німецько-радянської війни, для тогочасної влади постала ще одна гостра проблема – тюрми, у застінках яких безліч арештантів. Тільки в Першій Львівській в’язниці (тюрма на Лонцького) – на той час найбільшій тюрмі західної території України, перебувало понад 5 тисяч ув’язнених. Майже всім їм була інкримінована стаття за контрреволюційну діяльність.

Першими заходами до вирішення проблеми став наказ наркома державної безпеки Всеволода Меркулова та начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана державної безпеки Філіппова. У документі йшлося про облік в’язнів та розподіл їх на дві групи. Одних треба було відправити у виправно-трудові табори, інших – розстріляти. У другому документі йшлося про евакуацію бранців, але ешелонів для цього бракувало. Зі Львова було заплановано евакуювати чотири з половиною тисячі людей, але по факту було вивезено менше двох, то ж у тюрмах лишилося близько трьох тисяч в’язнів. Їхня подальша доля була вирішена миттєво – розстріл.

Спочатку розстрілювали індивідуально, у спеціальній камері, пострілом у потилицю. Коли наближалися німці, а плани по вбивствам були невиконані, розпочалися масові розстріли. Людей зганяли до підвалів та через віконечко стріляли із автоматів. В останні дні до камер просто кидали гранати.

Свідчення Рожія Мирослава: “Енкаведисти повернулися через дві години. Вони викликали арештованих поодинці з камер і водили їх до пивниці розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика, – він дуже плакав, як його вели. Найбільше просився Микола Дучій. “Товариші, та я ваш бідняк, я маю жінку, дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!”. Ті лише сміялися, а один сказав: “Ничего, это точно, как зуб вырвать: болит – раз и по всему!”. Потім чути було з пивниці лиш постріли”.

Тіла вивозили вантажівками і скидали у вириті ями, засипали сіллю. Сьогодні археологічні групи поступово знаходять ці спецмісця. Перед приходом нацистів, розстріляних скидали у підвали тюрем.

На Тернопільщині енкаведисти також “постаралися”. Коли було зруйновано залізничний міст через Дністер, до місця руйнації саме надійшло 14 вагонів із в’язнями. Виникло питання – що робити з цими людьми. Вирішили швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули в річку. Береги Дністра тут дуже високі та стрімкі – ніхто не вижив, більше тисячі арештантів загинуло.

У Луцькій тюрмі розстріляли понад 2 тисячі ув’язнених. Серед них – молоді патріоти, активісти Організації українських націоналістів, священнослужителі, представники наукової та творчої інтелігенції. Усіх їх планувалося евакуювати, але ні. 22 червня Луцьк бомбардували німці, про евакуацію вже не було і мови. Тому всю ніч із 22 на 23 червня у тюрмі розстрілювали бранців.

“Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы осужденных закопаны нами и место нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью”, – із рапорта сержанта Стана начальству.

Живими лишилися лише 625 невільників.

Те ж саме відбувалося у центрально-східних областях України – у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова.

Спогади очевидців під час відкриття в’язниць:

“Пiд замком-в’язницею зiбралося багато людей. Я побачив довгi ряди розкладених трупiв, добутих з ями пiд муром. Запах гниючого тiла звалював з нiг, але люди, закриваючи обличчя хустинками, все ходили у пошуках рiдних. Трупи чоловіків були у брудній подертiй бiлизнi або напiвголi, неголенi. Багато мали повикручуванi та поламанi руки й ноги, зi слiдами тортур, з повириваними нiгтями, пошкодженими статевими органами. Серед них i жiнки у такому ж станi. У декого поскручуванi ззаду руки. Бiльшiсть убитi пострiлами в потилицю. Свiжих трупiв там не було. Наступного дня виносили замордованих з камер. Дехто з них був замурований живцем. Вигляд мали ще страшнiший”, – Микола Куделя.

“Вхід до шахти був засипаний жужелем, закладений дерном. Під ними були дерев’яні бруси. Коли їх розгорнули – вжахнулися! Вся шахта була закидана людськими тілами. Зверху лежала молода жінка. Відрізані груди, розпорений живіт, страшно побита голова. Біля неї лежала дитинка. Слідів побоїв на дитинці не було, видно засипали її живою. Верхні тіла, які недавно кинули в шахту, ще не роз’їла соляна ропа. Нижні, котрі першими знайшли смерть у соляних надрах землі, вже розклалися. Змішалася соляна ропа з тілами і кров’ю людей. Тоді той жах застиг у моїх очах, скував моє тіло, заморозив душу”, – згадував Йосип Мешкало.

“Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вулиці Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат. Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру – ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах. З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв – мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20–35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима, з масками жаху на обличчях. На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятими статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах двi монашки, з тими органами в ротi. Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi – голi чи майже голi, iншi – одязі. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований”, – зі спогадів Івана Кіндрата.

Спогади взято із метеріалів Інни Федущак “До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941р.), збірник “Український визвольний рух”, а також Локальна історія.

За даними радянських офіційних документів під час так званого “розвантаження тюрем” знищили близько 9 000 ув’язнених. Але за оцінками сучасних дослідників, йдеться про понад 22 тисячі жертв.

Читайте також: Владлен Мараєв. Биківня: кого розстрілювали енкаведисти?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram