З часу свого виникнення детектив зайняв досить високе місце у табелі про популяність літературних жанрів. За притягальністю його порівнюють із наркотиком. Так, У. Оден про свої враження від читання детективів пише: “Для мене, як і для багатьох інших, читання детективів – такий же наркотик, як тютюн або алкоголь. Симптоми цього очевидні: по-перше, нестримність потягу – якщо мені треба виконати якусь роботу, я повинен остерігатися, щоб мені в руки не потрапив детектив, бо варто мені розгорнути його, я вже не зможу ні працювати, ні заснути, перш ніж не дочитаю його. По-друге, його специфічність – книга має відповідати певним правилам. І, по-третє, стислість ефекту. Я забуваю зміст детективу, щойно закінчую його читання”.

“Читати детективи, – зазначає Р. Семків, – набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Аґати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом: їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едґаром По, Артуром Конан Дойлем, Ґілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Меґре, перемагає в детективному двобої витворений Аґатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро – 33, а про міс Марпл – 12, якщо не рахувати дрібніших оповідань, у яких з’являються ці двоє, а також низки творів, де вони не з’являються взагалі”.

Детективами захоплюються всі – від королев до сантехніків, від президентів до водіїв таксі. Їх зачитують до дірок. Ними діляться, як водою, коли долають пустелю. Ними насолоджуються у хвилини бажаного дозвілля. “Вечір з детективом – це прекрасно. Тут і побут, тут і світське життя…” – ділиться відвертостями Анна Ахматова. Зі справедливістю слів великої поетеси сперечатися безглуздо.

Модними детективні твори стають на рубежі ХІХ-ХХ століть. Тридцяті ж роки ХХ сторіччя – це період розквіту детективного жанру, досягнення ним не відомих до того висот. Секрет популярності детективу розкриває автор, що ховається під псевдонімом Деш: “Детектив з його традиційною структурою, спрямованою до фіналу, де стверджувалося право і справедливість, давав читачам відчуття Втраченого раю. Мандрівний лицар в багатьох подобах ставав тим стрижнем, за який під час хитавиці можна було втриматися і вистояти”.

Люди читають детективи, щоб утекти від реальності, бо вони ж знають, що в детективі добро переможе зло. Очікування цього, а потім і настання приносить величезну насолоду читачеві, адже знову відновлено порядок, а той, хто його порушив, одержав справедливу відплату. Також вони роблять це, бо хочуть (як вважав Ед Макбейн) підтвердити свою віру в ефективність законів. Люди витрачають час на читання детективу, як на розгадування кросворда.

Д. Сейєрс дивиться у самі глибини популярності детективного жанру: “Мистецтво самокатування народилося в далекій давнині та має довгу і досить поважну літературну традицію. Не бажаючи задовольнятися тими засмученнями і неприємностями, що завдають людині роздуми над жорстокістю у повсякденному житті і загадкою життя взагалі, вона із задоволенням присвячує години свого дозвілля різним головоломкам і моторошним історіям. Буквально всі наші газети й журнали заповнені кросвордами, математичними головоломками, загадками, акровіршами та історіями – то детективними, то, як їх люблять називати, “вражаючими” (а простіше кажучи, неприємними), то такими, після яких людина боїться погасити світло й лягти спати. Цілком можливо, що в них вона знаходить щось на кшталт катарсису, очищення від страхів і рефлексій. Усі ці таємниці, створені виключно для того, щоб бути розгаданими, всі ці жахіття, які, як їй відомо, є плодами творчої уяви, заспокійливо впливають на неї, ненав’язливо переконуючи, що життя – ще одна загадка, яку дозволить смерть, і що всі її неприємності забудуться, як одного разу розказана історія. А може бути, що вся річ у тому, що успадковані від тварин властивості відчувати страх і виявляти цікавість потребують більшого “моціону”, ніж дозволяє буденна дійсність. А може бути, що винна в цьому звичайна збоченість. Але факт залишається фактом: на полицях букіністичних магазинів, серед того, з чим читачі легко розлучаються, таємничі історії трапляються значно рідше, ніж твори інших жанрів. Що ж до теології і поезії, філософії і нумізматики, любовних історій і біографій, то читач розлучається з цими витворами як зі старими бритвеними лезами, але Шерлока Холмса і Уїлки Коллінза дбайливо зберігає, читає і перечитує, поки не рветься обкладинка і книжка не розпадається на частини”.

Порівнюючи детектив з трилером, Р. Семків зазначає, що детектив “занурює читача в атмосферу страху та непевності, коли жах та смерть чигають просто за дверима: у сусідній кімнаті готелю, на тому самому курорті, на вечірці, де всі були разом. Зненацька трапляється щось, що розриває звичний стан речей: убивство, можливість нового убивства. Трилер до кінця залишає нас у цій атмосфері жаху. Детектив усе загладжує, викриває, роз’яснює. Наприкінці приходить хтось, хто дізнався про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи спокійна старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у зручному шезлонгу”.

Далі буде

Читайте ще про літературу від Васильченка:

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram