Хто крайній? Сьогодні розслідуємо проблему плутанини зі значеннями слів, коли ними можна образити. Ось, наприклад, інколи мене запитують: “Про що ваша остання книжка?”. Для таких придибенцій у мене заготовлена автоматична відповідь: вона не остання.

І хоч не знаю Господніх планів щодо цього, у моїх є ще, як мінімум, книжок з кілька (“невизначена мала кількість (у межах від трьох до десяти)”) або й, дасть Бог, кількадесят (“кілька десятків”). І паралельно зринає в пам’яті фразеологізм лебедина пісня (“останній твір; останній вияв таланту, діяльності”; синонім – лебединий спів). Але… Не поспішаймо з цим…

Річ у тому, що першим значенням слова останній (а їх у нього аж під десяток) є “який закінчує собою ряд однорідних предметів, явищ, дій і т. ін.; такий, після якого немає іншого подібного; протилежне п е р ш и й”. Тепер зрозуміло, чому моє єство протестує руками й ногами, воно відчайдушно кричить: книжка не остання! Вона нова, свіжа, щойно видана (опублікована, надрукована, побачила світ). Після неї буде ще багато. І жодне з наведених слів не підкидає нам подвійного (серед якого – негативне) тлумачення.

Гадаю, можна допустити варіант “остання на цю мить” (або щось схоже), бо, можливо, саме зараз готують до публікації новішу за нову.

Дехто намагається використовувати у цьому контексті слово крайній. Не думаю, що це вдалий відповідник/замінник. Насамперед погляньмо на його значення: “1. Який міститься скраю, на межі чогось; кінцевий. 2. Якого далі не можна зволікати, переносити; останній. 3. Який досяг найвищого ступеня; надзвичайний, надмірний, граничний. 4. перен. Який найрізкіше виражає певні суспільні погляди (про політичні напрями, партії або їх представників). // Найрадикальніший (про погляди, переконання)”.

Значною мірою слово крайній усе ж таки несе значення “кінцевий, останній”. Також воно входить до низки сталих сполук: на крайньому порозі життя – “наприкінці життя”; крайні заходи – “найсуворіші, найрішучіші, надзвичайні заходи”; крайня потреба – “пекуча, нагальна необхідність”; на крайній випадок, у крайньому разі – “якщо немає (не буде) іншого виходу”. Ну, і, звісно ж, запитувати про “крайню книжку” – як на мене – “не комільфо” (французьке comme il faut – “гарний тон”, у буквальному розумінні – “як слід”, “як треба”).

А ще у нас часто плутають слова присвоїти і привласнити. І, в принципі, є чого. У словнику їх позиціонують як синоніми:

  • присвоювати: “1. Робити що-небудь чуже своєю власністю; привласнювати. // Видавати що-небудь чуже за своє. // Захоплювати, брати на себе (владу, права, звання і т. ін.). Заст. Сприймати, засвоювати. // рідко. Робити що-небудь своєю постійною ознакою, властивістю. 2. Надавати кому-небудь певні звання, права, повноваження і т. ін. // у сполуч. із сл. ім’я. Називати установу, підприємство і т. ін. на честь якої-небудь видатної особи, визначної події або організації; / розм. Призначати комусь що-небудь, нагороджувати чимсь. 3. заст. Приймати до себе (у сім’ю, товариство і т. ін.)”.
  • привласнювати: “Робити що-небудь своєю власністю, присвоювати чуже. // Видавати що-небудь за своє, приписувати собі щось. // Видавати за своє чиє-небудь прізвище, ім’я». Стала сполука привласнювати (привласнити) працю (чию) означає «примушувати когось працювати на себе; користуватися наслідками чиєїсь праці”.

Однак, на наш погляд, слова присвоювати і привласнювати сьогодні варто розмежовувати: “присвоювати звання, ім’я тощо”, а “привласнювати кошти”. Спробуємо поміняти місцями? Словник же подає їх як синоніми? Наче виходить не дуже…

Та й зі словом “власний” теж часто дива дивнії відбуваються. Кореспондент повідомляє, що на депутата напали біля “власного будинку”. Уявляється приватний будинок, а в сюжеті показують багатоповерхівку. І глядач мимохіть думає: правильно зробили, що напали. Це ж скільки грошей він украв, що купив собі цілого шістнадцятиповерхового монстра (про зароблені гроші думається найпізніше, бо ж як у нас заробляють велетенські статки, усім відомо).

Насправді ж мова йде про те, що людина має там усього лиш квартиру й мешкає в ній. Часто про такі будинки ми, хто там живе, кажемо “у моєму будинку”. І тут не йдеться про те, що весь будинок належить нам як приватна власність. Так само у нас є вислови “моє місто”, “моя країна”, “мій університет”. Це значить, що ми є частинкою цілого, що відчуваємо належність до нього, а не воно належить нам як приватна власність.

Щоправда, словник нам тут теж підкладає свиню (підкладати (підкласти, підсувати, підсунути, підставляти, підставити і т. ін.) свиню  “завдавати прикрощів комусь, діяти підступно проти когось”): власний: “1. Належний кому-, чому-небудь за правом власності. 2. Свій, особистий. 3. Буквальний, справжній. 4. спец. Властивий тільки кому-, чому-небудь; узятий безвідносно до чогось іншого”.

Як нам здається, за словом “власний” варто залишити офіційний/юридичний план (“право приватної власності”, “власний автомобіль”, “власний будинок” (належить на основі права приватної власності), а в інших сферах вживати слово “свій”: своя душа, своя дружина, своя мрія). Можна й про власність, автомобіль та будинок говорити “свій”.

Але “власна душа”, “власна дружина”, “власна мрія” – теж, як нам здається, не комільфо. Відчувається штучність, офіційність, холодність – бездушність.

Та й не доведи, Господи, дружині почути, що ви її розглядаєте як “власність”. Можна реально нарватися. Кому ж такого захочеться? Вона ж Богом тобі дана… Але тут уже вирішувати кожному. “Український інтерес” може лише рекомендувати.

Фото: Pixabay

Більша половина живого трупу – гірка радість розумного дурня

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]