Ще перед Форумом видавців у Львові 2019 року побував на презентації книжки Ірини Славінської “Мої запасні життя” у дворику Українського радіо, що на Хрещатику, 26. Модерував зустріч журналіст і телеведучий Юрій Макаров. Тут зібралася уся радійно-телевізійна братія цієї без перебільшення монументальної, помпезної, гігантичної споруди в центрі Києва. Пригадую, коли працював на радіо, не один день витратив, щоб розібратися в тих лабіринтах на Хрещатику, 26. Та то вже зовсім інша історія.

У моєму сприйнятті Ірина Славінська – людина-оркестр. У неї дуже багато відповідальних відповідальних ролей у цьому житті: журналістка, перекладачка, громадська діячка, оглядачка, критикеса, феміністка, теле- і радіоведуча, координаторка кампанії проти сексизму в медіа та політиці “Повага”, членкиня Українського ПЕН, продюсерка радіо “Культура” в складі Національної суспільної телерадіокомпанії України. Лавреатка премії пам’яті Олександра Кривенка 2019 року.

Із творчістю публіцистки я запізнався ще до її роботи на “Громадському радіо” та “Радіо Культура”. Писав відгук на її книжку-інтерв’ю “33 герої укрліт”, коли вона ще працювала в “Українській правді” і викладала світову літературу. На обкладинці тієї книжки виріз, обрамлений бубликом (чому бубликом – незрозуміло), у якому зображений Тарас Шевченко, що підморгує читачам. За таке сміливе й провокативне оформлення Славінська піддавалася критиці з боку блюстителів моралі Тараса Григоровича. Та й просто людьми без почуття гумору. Зараз таким уже нікого не здивуєш. Шевченка наразі вдягають у шкірянку, в костюми супергероїв, і в що ще його вдягнуть – питання відкрите. І взагалі Тарас Шевченко живий. Подивіться, он завів собі Інстаграм-сторінку й тусується з молодняком на літературних вечорах.

Фрагмент обкладинки книжки Ірини Славінської ''33 герої укрліт'' видавництва Folio
Фрагмент обкладинки книжки Ірини Славінської ”33 герої укрліт” видавництва Folio

Що хочу сказати? Тоді це викликало реакцію в громадськості. Люди писали, критикували, відгукувалися, приходили на презентації в різних містах України. До речі, до заслуг авторки треба додати немаловажливу деталь, що під однієї обкладинкою Славінській вдалося зібрати чи не весь літературний бомонд: Сергій Жадан, Юрій Винничук, Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Іван Драч, Юрій Іздрик, Олександр Ірванець, Олександр Кабанов, Андрій Кокотюха, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Лада Лузіна, Юрій Макаров, Іван Малкович, Тетяна Малярчук, Кость Москалець, Віктор Неборак, Генрі Лайон Олді, Галина Пагутяк, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Юрій Позаяк, Євген Положій, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Ірен Роздобудько, Наталка Сняданко, Олесь Ульяненко, Іван Ципердюк.

Саме це видання зробило пані Ірині ім’я в літературі. Пам’ятаю, що я відносно схвально відгукнувся про цю книжку, особливої дружби завести з авторкою не вдалося, адже ми перебували (-ємо) в різних літературних тусівках і ходили на неоднакові заходи. У Славінській мене завжди вражало вміння бути чіткою, діловою, лаконічною, цілеспрямованою та беземоційною, інтровертивною жінкою. Її характер наклав відбиток і на її “Запасні життя”. Це перша збірка есеїстики, і це ще одна іпостась цієї без перебільшення розумної, здібної і талановитої жінки. Можливо, через певний час вона почне писати романи, повісті, оповідання, які ми всі читатимемо не без ентузіазму, споглядаючи на нові грані розвитку особистості.

Що ж таїть у собі назва нової книжки? Чому на читача дивиться дівчина (мабуть, шатенка) крізь шпарину? Я гадаю, це погляд на життя інших укупі зі своїм. Погляд обсерватора, який бачить усе широко і все дуже конкретно. Розкладає все по ціннісних категорійних поличках. У письменницькому об’єктиві життя інших, своїх героїв: бабусь, дідусів, мам, тат, близьких і далеких родичів, запрошених у студію гостей, видатних постатей французької історії, визначних феміністок. І в ньому майже нема життя сучасників, близьких по духу, статі й крові людей. Що для мене особисто вельми дивно, адже чи не з усіма відомими постатями сучасної української культури Ірина Славінська зазнайомлена. Мабуть, авторка дипломатично мовчить про них. Дипломатія – це один із козирів характеру Ірини Славінської, який нам усім варто взяти на озброєння.

Якщо окреслити одним словом, чим була для мене презентація, потім читання й висновки про книжку, то це слово звучить так – пам’ять. Пам’ять про рід, його ментальні й історичні особливості розвитку й стагнації. Для есеїстки це питання першочергове, наріжним каменем стоїть у книжці. В одному з есеїв журналістка копає інформацію про власний родовід. Цим подає нам, сучасникам, приклад для наслідування: копайте і ви докопаєтесь до істини. Звідки ти? Який твій рід? Де твій пуп заритий? Це питання вже давно на маргінесах, хто там і коли згадує власний родовід, можливо, тільки на великі свята (Різдво, Великдень, Новий рік). Українцям не зашили часу й сил, не заклали в генах пам’ятати про власний рід (хоч вони й самі таки добряче в цьому винні у різні періоди часу по-своєму), кожна нова влада намагається натиснути кнопку “DELETE” у тій ділянці мозку, яка відповідає за пам’ять.

З інформаційного потоку пані Ірина викопує дуже цікаві факти про свого далекого родича Максима Славінського: “Народився в Ставищі Київської області, закінчив Другу чоловічу гімназію в Києві, був помічником присяжного адвоката у Петербурзі, редактор і перекладач 111 поезій “Кобзаря”, перекладав Гейне, вів політичне життя <…> дружив із Лесею Українкою <…> працював на Центральну Раду УНР, очолював українську дипмісію в Празі”. Cлавний родич, іменем якого названа вулиця в Києві, помер у тюрмі від тифу. Є що згадати, є що написати. Насправді, чи не кожен українець має у своєму роду осіб та особистостей, про яких можна сказати та написати не одну сторінку. Та українці зараз доволі ледачі, глухі до теми власного родоводу їх більше цікавить власний шлунок та виживання в умовах зміни політичних еліт. Родинних історій багато. Читаючи цей есей, розумієш чому Ірина Славінська стала Іриною Славінською.

Ще одна тема цієї книжки – радянське дитинство, яке переходило в Міленіум і мало французьке забарвлення. Десь у книжці Ірина Славінська пише, що з пострадянського простору потрапила в іншомовний простір: ментально, мовленнєво, мислиннєво. Це зіграло колосальну роль у її розвитку, у буквальному сенсі зірвало мозок. Цей унікальний досвід дав пані Ірині ще один виток розвитку: перекладацький. Назву тільки ті переклади, про які чув і знаю: Робер Мюшамбле “Оргазм і Захід: історія задоволення від 16 століття до наших днів”, Сьоран “Допінг духу”, Олів’є Бурдо “Чекаючи на Боджанглза”.

Резюмувати хочеться одним реченням: кожному Андрію Бондарю потрібна своя Ганна Улюра. Себто кожному есеїсту потрібен свій упорядкувальник. Як на мене цій книжці бракує структури, назв, шрифту та сміливості жартувати й відкриватися перед читачем. А також ширшої обсервації сучасників і сучасності.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram