“Мистецтво – це особливий вид духовної творчості людини, що представляє собою втілення в конкретних образах ідеї краси. Краса – з’єднання істини і добра. Істина – це розуміння сенсу життя, добро – прообраз світлого ставлення до неї. Бути художником – означає служити красі. Мистецтво – це добра справа, яка множить скарбницю людства”, – так говорив український художник-авангардист і графік Костянтин Володимирович Піскорський.

Костянтин народився 18 травня 1892 року в Києві. Його батько, Володимир Костянтинович, відомий історик і професор Київського університету Святого Володимира (нині університет імені Тараса Шевченка), походив зі старовинного роду польських шляхтичів й українських дворян Соханських. Мати, Зінаїда Захарівна, вчителька, також була зі знаті, її предки – українські козаки – отримали дворянство за участь у Полтавській битві 1709 року. Батьки багато уваги приділяли вихованню сина, з раннього дитинства він вивчав польську, іспанську, французьку мови. Бабуся Ганна бавила онука українськими піснями й казками, читала вірші Тараса Шевченка. Часто брали його з собою у подорожі за кордон, у п’ять років він відвідав Париж і Барселону. Отак минали дитячі роки хлопчини – то босоніж по калюжах у селі з місцевими хлопчаками, то причепурений за останньою модою, відвідував европейські міста.

У 1902-му Костянтина віддали до чоловічої гімназії при Історико-філологічному інституті князя Безбородька в Ніжині – там якраз на катедрі загальної історії за призначенням працював його батько. За три роки хлопчина продовжив навчання в Першій Імператорській Олександрівській чоловічій гімназії у Києві (нині “жовтий корпус” Київського університету на бульварі Шевченка). Це був примусовий переїзд родини Піскорських, адже Володимир Костянтинович підтримував революційні виступи студентів, окрім того рятував євреїв від погромів і брав участь у визволенні політв’язнів. За це чорносотенці погрожували вбити не тільки самого вченого, а і його родину. Довелося спішно залишити місто. У Києві теж перебували не довго, близько року, а далі подалися в Казань, куди Піскорський-старший отримав запрошення й обійняв посаду професора в Казанському виші. Костянтин вступив до місцевої гімназії.

У 1910-му Костянтин став студентом юридичного факультету Казанського університету. Юнакові було цікаво все, він захоплювався філософією і математикою, мистецтвом, соціологією, а ще літературою, музикою тощо. У тому ж році трагічно загинув батько (потрапив під поїзд на станції), тому родина повернулася до Києва. Навчання хлопець продовжив у Київському університеті Святого Володимира. Своєму другу Костянтин писав:

“Місцеве життя мені, уродженцю України, зрозуміліше, ніж казанське, до якого я довго не міг звикнути. Я тут вже встиг відновити свою колишню вимову і взагалі відчуваю, як швидко згладжуються у мене залишки п’ятирічного перебування в Казані і як посилено прищеплюються мені особливості місцевої мови, звертання, усі побутові рисочки”.

У 1914 році Піскорський закінчив навчання, отримавши лише посвідчення – диплом не дали через “неблагонадійність”. Невдовзі одружився, його обраницею стала Ніна Калашнікова, студентка Вищих жіночих курсів.

Друг покійного батька Афанасьєв, директор Державного банку, взяв Костянтина до себе на службу, але розпочалася Перша світова війна. Молодого чоловіка одразу ж призвали до армії, та за станом здоров’я на фронт не відправили. Костянтин працював санітаром у шпиталі. У 1916-му він служив в інтендантському управлінні Південно-Західного фронту в Бердичеві, у 1917 року – в Управлінні зв’язку в Кам’янці-Подільському.

У 1918 році Піскорський повернувся в банк. До цього часу в нього вже було троє діток, тому щоб прогодувати родину брався за будь-який підзаробіток. Вчителював, читав освітні лекції для селян, був редактором рукописного журналу, заснував аматорський театр.

У живопис Костянтин прийшов у 26 років, але одразу ж проявив себе справжнім майстром. Коли він вступив до київської Академії мистецтв у клас Георгія Нарбута – уже був відомий як сформований і самобутній митець. Картини 28-річного Піскорського експонувалися на 1-й київській виставці професійної спілки художників. Молодий живописець працював у різних, популярних у той час художніх напрямках – сецесія, авангард, футуризм. Це було яскравим підтвердженням того, що українське мистецтво у своєму розвитку не відставало від найпередовіших европейських тенденцій. Водночас Піскорський писав українські пейзажі, ілюстрації до творів Тараса Шевченка, розписував писанки. Але він був не тільки художником, але й мислителем – розробив систему поглядів, яка поєднувала філософію, науку та релігію.

На початку 1920-х років – повоєнних, кризових, голодних – на теренах України вирував тиф, який тисячами косив людей. Не вберігся від цієї хвороби й Піскорський. У лютому 1922 року Костянтин підхопив хворобу й уже 9 березня відійшов у засвіти. Йому було лише 29 років. Поховали художника в Києві на цвинтарі Аскольдової могили, який більшовики невдовзі зрівняли із землею.

Творча спадщина художника налічує майже сто графічних композицій, а ще ілюстрації до творів і розписи по дереву. Родина Піскорських трепетно оберігала вдома всі праці Костянтина. Саме це врятувало їх від більшовицьких можновладців і нацистських окупантів.

Лише у 1970-х роках твори художника почали повертатися до нащадків. Їх експонували не лише на Батьківщині, а й на міжнародних виставках. Нині роботи Піскорського зберігаються в музеях Києва та в родинному архіві.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram