Схоже, таке поняття “Розстріляне Відродження”, й існує хіба що тільки у нас. Із таким визначенням щодо власної літератури не могли б спокійно заснути ні німці, ні французи, ні італійці. Це заперечували б поляки та росіяни, через таке повстали б угорці або румуни. Уявіть собі розстріляним ціле явище, таке як культурно-духовний ренесанс, це не вкладатиметься в голову ще чимало сторіч поспіль. “Помер 1933 року”, – так офіційно свідчила радянська історіографія про Костя Котка (Кость Котко). Але так можна було тоді формулювати думку й не про одного тільки 37-річного прозаїка Миколу Петровича Любченка.

Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 реабілітувала Миколу Любченка посмертно. Однак його творчості Україні, як і його талантів, що можливо знадобились би ще рідній землі хоч би й під час Другої світової, так і не повернула. Кость Котко, працівник ще того, “червоного” табору укрліт, все таки залишив нащадкам чималу спадщину – 20 книг гумору та сатири. З-поміж них найзначніші: “Альманах трьох” (1920), “Петлюрія” (1921), “Чудоправ-майстри” (1922), “Без штепселя”, “Дивовижна пригода з гречкою”, “Обличчям до спини”, “Як воно там за кордоном” (1927), “Сонце поза мінаретами”, “Сто годин на добу” (1928), “Теж люди” (1929), “Щоденник кількох міст” (1930), “Трагедія і фарс” (1933).

Микола Любченко народився 29 лютого 1896 року в родині поліцейського службовця в Києві. 1914-го майбутній сатирик закінчив Третю київську гімназію, після якої вступив на філологічний факультет Київського університету. Недовчився. Провчивсь лише рік і декілька місяців і вирушив на Першу світову війну. З кінці 1915-го Микола почав працювати діловодом у військово-дорожньому загоні шляхів сполучення, а 1917-го переїхав до Бердичева. Там і почав писати фейлетони до місцевої преси.

1918-го, за гетьмана Павла Скоропадського, Микола Любченко потрапляє до лав українських революціонерів-боротьбистів, які тоді перебували в підпіллі. За революційну діяльність Костю Котка тричі заарештовували. Під час одного з повстань проти гетьмана Микола Петрович навіть одного разу був комісаром Бердичева. Крім того, організував при штабі повстанських військ газету “Свобода”. До встановлення радянської влади працював у Бердичеві з підпільним більшовицьким ревкомом, а з березня 1919-го – заступник голови Бердичівського ревкому.

Пік революційної кар’єри українського есера-боротьбиста припадає на 1920-ті. У 1920-му він є членом Київського губвиконкому, губревкому й водночас редактором цілої низки радянських газет. У 1924-1929 роки він – перша радянська скрипка редакції газети “Комуніст”, був заввіділу, а згодом член редколегії. Ще в березні 1920-го Микола Любченко відчув куди дме вітер і, перефарбувавшись, вступив до ВКП(б). Це продовжило агонію співпраці в новому, аж ніяк не проукраїнському середовищі з української радянської інтелігенції, з якою російськомовна влада просто змушена була “загравати” після провалу продрозверстки 1919 року та стихійного селянсько-отаманського спротиву.

У 1921-1924 роки Кость Котко вже працював у Народному комісаріаті закордонних справ. Обіймав шановані, але вже не ключові або ж навмисно віддалені від України посади: заввідділу інформації, уповноваженого в Одесі чи першого секретаря совіцького повпредства у Варшаві Юзефа Пілсудського, а в 1929-1931 роках – радника повпредства у Празі. Із грудня 1931 року до травня 1934-го Любченко – голова Української організації Всесоюзного товариства культурних зв’язків із закордоном.

Грім грянув 1934-го. В окремій ухвалі парткому редакції “Комуніста” 1934 року зазначено, зокрема, що член редколегії комуніст Микола Любченко відмовчувався на партійних зборах, коли обговорювалася постанова Центрального Комітету партії про контрреволюційну роботу залишків націоналістів та троцькістів і пособництво їм з боку гнилих і ліберальних елементів, та ще й не брав участі “у викритті контрреволюціонера-троцькіста Штейнберга…”

Після убивства Сергія Кірова 1 грудня 1934 року одна з найперших підозр щодо організації замаху впала на Костю Котка. Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Любченка М. П. в тому, що він “належав до контрреволюційної організації, був тісно зв’язаний з членами центру Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева”, та вважаючи, що перебування його на волі соціально небезпечне, 2 грудня 1934 року ухвалила “вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства – утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС”.

Любченка заарештували 4 грудня 1934-го, а 14 січня 1935-го підсудного виключили з членів ВКП(б) уже “як активного учасника контрреволюційної організації”. Спочатку на допитах Любченко заперечував пред’явлені йому звинувачення. Зрештою, не витримавши тортур від колишніх “попутників”-спільників, Кость Котко визнав свою “приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил”, чим підписав собі смертний вирок.

Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР розглянула справу Любченка на закритому засіданні без участі звинувачення та захисту 27 і 28 березня 1935 року. Котка позбавляли волі на 7 років з конфіскацією особистого майна. В’язня відправили до Карагандинського табору, де він до 21 травня 1936-го працював у селі Долинське. Звідси Любченка перевели до Біломоро-Балтійського табору, потім – до Соловецького табору особливого призначення. “Особлива трійка” УНКВС Ленінградської області 25 листопада 1937 року засудила 41-річного журналіста та прозаїка Миколу Любченка до розстрілу. Вирок виконано 8 грудня 1937 року в невідомому місці Ленінградської області.

Зимовий тріумф 1919

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]