В Україні корупція є скрізь. Навіть у літературі: бува, якщо не “підмажеш”, то й знаним не станеш. За СРСР було ще гірше: за малим винятком справжніх геніїв, таких, як Григір Тютюнник, потрібно було одне з двох задля факту успіху: або волохату лапу в ЦК, або числитися стукачем у КДБ. Уся проблема, як бачимо, в “поганій спадковості” української бюрократії різних рівнів від уряду до РАЦСу. У нас звикли давати “на лапу” й звикли “брати”. Так, що коли у 1990-х київське “Динамо” дискваліфікували з єврокубків за спробу дачі хабара, то навіть журналісти не розуміли, “у чому тут фішка”: іспанським арбітрам перед матчем через непомірну вкраїнську гостинність просто подарували шуби.

Але у світі існує просте правило: якщо керівні працівники отримують хорошу зарплату, вони заслуговують найсуворішого покарання за хабарі. Чому? Просто тому, що “хорошої зарплати” має бути достатньо, щоб мотивувати сумлінну працю. Як сказав прем’єр-міністр Сінгапура Лі Куан Ю, який 31 рік боровся з корупцією: “Щоб розрізняти добре та погане, добро й зло, нам не потрібні адвокати. Ці поняття закладені в кожному з нас”. У них – так. У нас намагаємося закласти саме зараз.

Немає держави, де корупція абсолютно відсутня, – казав мій друг, – може йтися тільки про “безпечно” низький рівень корупції, за якого втрати держави та суспільства мінімальні, а гнилий механізм корумпованості завдає якнайменше шкоди громадянину.

“Корупція” від лат. Corrumpere, “псувати”, – є протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовими особами їхніх прав і посадових можливостей для особистого збагачення; підкупність і продажність громадських і політичних діячів.

Найчастіше термін “корупція” застосовується щодо бюрократичного апарату та політеліти. Можна сказати, що корупція України перманентна в цьому відношенні. Нас переконують, і ми самі в цьому впевнюємося – одразу, щойно на зміну старим бюрократам і суддям приходять молоді, затяті і ніби нові – наприклад, в необхідності “професійності” бюрократі. Не можливо провести повну люстрацію, раз відсутні відповідні фахові кадри. І це завжди призводить до того, що частина корумпованого розчину залишається в остатку від попередників наступникам. Із року в рік, з епохи до епохи у нас кочує “сухий залишок” фахівців у різноманітних сферах. Усі вони, або майже всі, залишаються також і фахівцями з розповсюдження і втілення в життя якраз не реформ, а корупції. Які потім, зрештою, будь-яку реформу й гальмують.

З політичною елітою ще складніше. Прихід до української влади нового десь так відсотків на 80 політикуму, заборона компартії, гасла про люстрацію не тільки не викликають більше щирого захоплення. У народу з кожним днем наближення Нового Року діяльність щонаймодерніших урядовців тільки провокує протест та обурення. Тому що живе за старими правилами та лекалами з корупцією на дні склянки.

Характерною ознакою корупції є суспільство. Суспільство неначе урановим дощем просякнуте конфліктом між діями посадової особи та інтересами її працедавця. Містечковому мерові та чиновнику працювати в суто правовому полі важче. Адже власних дітей і свиту потрібно годувати. До корупції може бути схильна будь-яка людина, що володіє повноваженнями щодо розподілу якихось ресурсів, що їй не належать. Будь-який український чиновник, депутат, суддя, співробітник правоохоронних органів, адміністратор, екзаменатор, лікар готові до корупції. То що ж утримає їх від спокуси? Тільки дві речі: відданість закону (Лі Куан Ю) чи присутність совісті, чи комбінація з цих двох чеснот. Але совість під впливом критичних обставин тріщить по швах.

Головним стримуючим чинником корупції є ризик викриття і покарання. Але в умовах тотального українського кумівства всіх рівнів і підконтрольної та незацікавленої в розслідуванні злочинів “за безкоштовно” преси такі ризики мінімізовані. Гасло доби Ющенка чорноволівське “Бандитам – тюрми!” проіснувало до кінця політичної акції.

З чого починається корупція? Вона починається з дрібниць конформізму, якими людина вкутана в суспільстві з пелюшок. Із дозвільного мислення, що учні в школах, чиїми батьками є вчителі та директори, повинні отримувати кращі оцінки (хоча вчителі справді здатні дати своїм чадам кращі знання в індивідуально-сімейному порядку). З припускання, що краше мати на посаді заступника чи секретаря лояльнішу щодо свої власної персони особу, а ще краще – родича. Або з того, що легше вирішити питання шляхом “маленького презенту”.

Не потрібно бути патологоанатомом, щоб, побачивши мертву людину, констатувати, що життя є помітно кращим за смерть явищем. Не треба бути великим пророком, щоб збагнути: якщо ми не відмовимося від корупційної практики, якщо не визнаємо, що немає рівнів допустимої корупції для держави. яка перебуває в глибокій кризі, якщо ми не поборемо її – згори та знизу – то не може йтися ні про що. Ні про яке майбутнє. Ні про яке сьогодення. Навіть – негідне.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram