Це був саме той день. 31 жовтня 1517 року католицький священник Мартін Лютер пришпилив на церковну браму Віттенбергу 95 тез, які містили критику найбільш кричущих зловживань у церковному обряді. Паралельно тези були надіслані як додаток до листа архієпископу Майнцському та Магдебурзькому Альбрехту Бранденбурзькому. Лютерова мета видавалася цілком щирою та шляхетною: позбутися негативних тенденцій в католицизмі. Оскільки Альбрехт Бранденбурзький залишив лист Лютера без відповіді, Мартін Лютер передав тези кільком своїм знайомим, які без відома автора невдовзі їх опублікували. Після публікації в Європі почалася ера, яку сьогодні протестантський світ віншує під назвою Реформація-502.

500-річчя Реформації триває. Епістолярні події у Віттенберзі 31 жовтня 1517 змінили не тільки погляди людей на достеменність чи навпаки штучність власної християнської віри, виокремивши потужну третю деномінацію-хвилю в християнстві. Реформація завдала інерції мапі світу, яка також почала видозмінюватися. Вона ж переписала історію світових воєн. Її революційність призвела до революції в філософії, науці та техніці. Філософія Канта неможлива без протестантської ідеї, що до Бога потрібно наблизитися і доторкнутися. А без Канта неможливий ні Гегель, ні Ніцше, ні Шопенгавер, ні, звичайно, Сартр. А якби не Кант, то наукова думка, як і у добу Відродження, продовжувала би блукати замкненими коридорами схоластичного й прекрасного католицького світу, і на науковців очікувало б те, що на Леонардо да Вінчі: прозріння та креслення гелікоптера та літака, але не польоти на них.

Можна сказати, що більшості здобутків сучасної світової цивілізації, як на рівні винаходів та концепцій, так і на рівні перемог у ключових війнах, що ледь не винищили планету, ми маємо бути вдячні протестантам. Навіть Стівен Кінг, автор наймоторошніших і, водночас, найзахопливіших літературних історій сучасності – методист-протестант.

Правдою нинішньої цивілізації є не тільки те, що якщо тицьнути в світову мапу, то саме країни, в яких домінує чи домінував протестантизм, якимось дивом виявляються найрозвиненішими в поліекономічному та цивілізаційному сенсі, їхні громадяни – з вищим життєвим рівнем, краще захищені соціально та високим рівнем свобод. Реформація спричинила не тільки соціальні реформи з ідилічними картинками, скажімо в Берні чи Женеві, повної відсутності п’яниць у містах й абсолютної втрати населенням здатності сквернословити: як у громадських, так і в усіх інших місцях. Набагато важливіше для сучасної цивілізації, що реформація і протестантизм як окремий відлам християнства, який і сповідувало його реформоване крило, спричинив зміну мислення як європейців, так і американців (оскільки католики в Європі переслідували своїх опонентів, і з деяких країн, як от із Франції гугеноти, вони змушені були масово емігрувати) на багато поколінь і навіть сторіч уперед.

І навіть факт Тридцятирічної війни 1618-1648 років та факт розв’язання найбільших світових воєн ХХ сторіччя однією з колисок протестантизму, Німеччиною, не може применшити значення Реформації. У 1962-1965 роках на другому Ватиканському конгресі навіть католики змушені були визнати, що планета Земля є достатньо надійним помешканням для людей з різними інтересами.

Як би не намагалася Путінська Росія переписати світову історію, але Другу світову війну виграли передовсім протестантські США та Британія з її домініонами у протестантської ж Німеччини. Виграли, ще й активно допомагаючи водночас своєму цивілізаційно дивовижному союзнику: атеїстичному СРСР, в якому Сталін тимчасово легалізував православ’я.

Звичайно, за 500 років реформації протестанти не змогли уникнути спокус колись папської цивілізації. Передовсім спокуси влади та спроби розбудови Царства Небесного вже тут і зараз. Жан Кальвін, який боровся за високу мораль у суспільстві, не зміг сказати “ні” замість “так” під документом про страту Мігеля Сервета. А чотири століття потому німецькі протестанти (щоправда, не всі) підтримали Адольфа Гітлера, вважаючи його месією для змученої Першою світовою Германії. Однак на загал у ці п’ять сотень років після Реформації в діяльності реформаторів переважає радше добре: протестанти в своїх країнах направду є тією сіллю, потребу якої в суспільстві декларує Ісус Христос.

Українське протестанство та його першопочатки сягають доби, коли мали вплив, а отже й робили погоду в Речі Посполитій князі Острозькі. У ту добу ситуація духовно побутувала в такій системі християнських координат: католицька Варшава, протестантський Вільнюс, православний Київ, й скрізь помежи ними – пращури наші українці. На зламі ХV-ХVІ століть Україна була місцем не тільки замешкання, а й культивування зразків як протестантських побуту та думки, так і наша ортодоксія часто межувала зі зразками реформатської думки. Узяти хоча би факт викладання у 1590-х роках в Острозькій академії Кирила Лукаріса, в майбутньому патріарха Александрійського та Константинопольського.

1616 року вийшло друком “Східне сповідання християнської віри”, в якому були переглянуті досі традиційні, часто спірні погляди на церковні таїнства та поклоніння іконам. Практично, якби головний православний християнин, патріарх із “українським записом у трудовій книжці” Кирило Лукаріс не був страчений султаном за наклепом, у ключових аспектах християнського мислення східне православ’я могло піти шляхом реформатської думки. І хто знає, яку саме Європу ми нині мали б. Може, взагалі, не було б ніякого третього Риму-Москви, що узурпувала права на ортодоксію, а Україна отримала би незалежність та державу десь не пізніше початку ХVІІІ сторіччя?