“Краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому бенкету, бо то – кінець кожній людині, і живий те до серця свого бере! Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце!”

Книга Еклезіястова, із 7-го розділу

Коли я привітав днями друга зі святами, він кинув: “Дякую! Але – ну його, вони всі в нас якісь лихі”. І це правда: нема нічого гіршого від Голодомору. А ми ж бо поминаємо його як ледь не найбільше свято року!

За уособленням трагізму День пам’яті жертв голодоморів поступається лише Великодню.

Певною мірою, він важливіший навіть від Дня Незалежності.

Мій дідо по матері Іван помер понад десять років тому. Літ з одинадцять тому він раптом пригадав свого друга, Василя з Великої Андрусівки. Пригадав в останню суботу листопада. Каже дід Іван: “Його батьки з’їли. Мама якраз того дня, коли спитав, де Василько, на мене сильно сварилися. Казали: не виходь, бо й тебе, Ваню, з’їдять”. Коли запитав у Івана Сидоровича: “Діду, то чому ж так довго мовчали! Я б про це в газету написав би!” “Не написав би, – каже дідо Йван. Вони б і тебе, Віталько, з’їли б, комуністи, паразити такі, будь вони прокляті!” Дід не розповідав ніколи, бо вірив: комуністи повернуться. То такі песиголовці, що повернуться. Аж майже через двадцять років повірив і перед самою смертю розказав сокровенне: що найкращого його друга в голод 1932-го поїли родичі.

На жаль, помирають ті, що реально пам’ятають Голодомор. Зрештою у нас залишиться лише інтерпретація від фахівців-істориків. А не моєї сусідки баби Галі Ляшко. Вона вся трусилася, як розказувала про голод. Казала, дуже важко було витерпіти. Запечених у глину горобців їли на Кіровоградщині як великий делікатес. “Досі на горобців дивитися не можу, – казали баба Галя. – Усе здається, що колись знову ловитимемо й пектимемо”. А мій друг-романіст, Олег Поляков. Коли я в нього запитую, чому в кожному з романів у тебе так багато їдять, а він мені: у нас це генетичне – наші ДНК пам’ятають, що пращури не понаїдалися. От і нам хочеться їсти, їсти, їсти. А чому, нікому не відомо.

Є свідчення, що за сім десятиріч існування СРСР система НКВС-КДБ винищила до 1/3 усього населення. Скільки ж убив Голодомор, як підрахувати кожного поїденого, спухлого?

Цей день – не просто спогади. Не просто черговий траур. Не просто визнання, що геноцид та етноцид українського народу був. По-перше, свідків справді вже лишилося небагато. По-друге, людське життя – унікальне та святе, і цим уже все сказано. Я називаю День пам’яті українських голодоморів передовсім ідеологічним святом. Тому що інакше не може бути. Тому, що коли мала місце ідеологія масового вбивства, то має існувати й ідеологія покути, а разом із тим і відплати. Це є для нас днем тяжкого, але перманетно потрібного нагадування. Навіть коли б зникла його ідеологічна складова (це тоді, звичайно, коли ми, в принципі, забудемо, що за Україну потрібно постійно боротися виключно з автоматом у руках), День пам’яті жертв голодоморів усе одно залишиться щонайважливішим у листопаді днем. У цьому – певна Божа іронія. Тріумфували ж (колись давно, на Сьоме листопада) з приводу жовтнево-листопадового безглуздого кровопролиття, а сьогодні навчилися вдягатися в справедливий траур – і щодо неживих, і щодо ненароджених.

Усвідомлювати трагізм людських втрат, кожного, про кого навіть не взнаємо, що він мав ходити цією землею. Та саме це, зрештою, і навчає людей бути людьми.

…Я все допитувався: “Дідусю, за що ж ви так ненавидите комуністів?”– “А за шо ж їх любить, проклятих?”, – каже Іван Сидорович, та й пригадує ще інше. Як було померла їхня мама, баба Марійка. Але голова колгоспу чогось додому людину не відпустив, а послав воду в колгоспну баню возити. Він приїхав, а матір уже поховали. Тре 88-річний дідусь очі, а воно не помага: сльози самі течуть.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram