Учора я зробив усього один телефонний дзвінок. Під вечорові стіни Банкової, де разом з рештою особливо зацікавлених у тому, що ж буде надалі з Україною, перебував і мій друг, капелан Павло. Розмова була на диво лаконічною: “Як гадаєш, коли очікувати на Майдан, Павле? – У грудні”. Якщо зважати на цю думку пересічного українського і зовсім не “ура-”, але й не “ультра”-патріота, то так воно і буде.

Цих прогнозів, що знову настане День Майдану, слід було очікувати відтоді, як відбувався Перший – Помаранчевий, а потім і Другий – Майдан Гідності. Власне, їх було більше: Революція на Граніті плюс акція “Україна без Кучми”. Просто вважається, що вони були менш масові, ніж два вище згадані. Але це не означає, що менш важливими. І зовсім уже не значить, що “голод на Майдани” народився в 2000-ні.

Особисто я не прихильник радикальних акцій. Однак спростувати ментальний факт тяжко. Можна сказати, що Майдан – це повсякчасна виключна потреба щирого і просто українця ще починаючи з доби Хмельниччини, звитяг за волю України 1917-1922 та 1939-1952 (плюс-мінус десятиріччя). Просто зовсім не завжди ми та наші пращури могли вийти на Майдан, якщо йдеться про СРСР. Однак сучасна Україна, попри все тяжіння до затишку в кутку власної хатки, схоже не уявна без цього лакмусу честі: спроби з`ясувати істинну легітимність влади на народному віче.

Читайте також: 3,5% – ключ до повалення будь-якої влади

Хтось скаже: навіщо, ми прекрасно обходилися без крові і майданів в 1990-ті, і буде в дечому правий. Але ми чудово і майже безкрівно (якщо не брати до уваги сотень тисяч в’язнів сумління по Другій світовій війні та десятків мільйонів українців, євреїв та решти націй, зокрема росіян, замордованих до її початку) почувалися без майданів і до кінця 1980-х. Проблема в іншому. Після 2014 року нація, схоже, все-таки перетворилася і справді на націю, а громадянське суспільство пригадало власні неписані обов’язки – контролювати владу.

Я, на відміну від мого друга Павла, мабуть, песиміст: не впевнений, що Майдан не розпочнеться вже 6 жовтня, одрауз після віче. По-перше, тому, що саме так розпочинаються майдани, по-друге, через те, що наближається 14 жовтня – День УПА, козацтва й захисника Вітчизни, а ще 22 жовтня – День свободи, колись скасований Віктором Януковичем. А такі дати змушують додатково напружитися, і пригадати уроки історії, коли часу не завжди вистачало на відстоювання інтересів власної країни та власної незалежності. Часу, ресурсів громадянського та армійського суспільства, здорової патріотичної позиції громади і влади. Цього всього й чимало іншого катастрофічно не вистачило, приміром, наприкінці тримісячного протистояння на попередньому Майдані, і саме тому українські території почали щезати з мапи де-факто.

У ситуації, коли ми з такими величезними жертвами та труднощами відстояли вчергове власну державність упродовж попередніх п’яти років, не хочеться розбазарювати здобутки демократії, не хочеться червоніти від сорому, пригадуючи обличчя, прізвища та вчинки кількох десятків тисяч героїв, які поклали свої голови і за гімн України, і за її прапор, і за право вільно ходити своєю землею, не побоюючись за життя близьких, рідних, просто співгромадян.

1-2 жовтня Україну по-справжньому здетонувало. Нарешті здетонувало. Тому що доти, втомившись від воєн і революцій, вчергове розчарувавшись у власних лідерах, будьмо відвертими, всі ми покірно очікували на “Рай” від нової влади. Вона не виявилася гарною чи поганою. Вона на рівні начал у Мінську зі старим-новим “послом миру” Леонідом Кучмою продемонструвала нарешті ту некомпетентність, яка може коштувати суверенітету України. Цікаво, що хоча жодні документи не були підписані (не знайшлося особи, яка б ризикнула зробити це першою), самої інформації про такий сценарій перемовин і залагодження конфлікту на Донбасі як псевдо формула Штайнмаєра вистачило, щоб навіть палкі прибічники шанованого президента Володимира Зеленського “прокинулися” і відчули перші свої неприємні відчуття.

Читайте також: Що підписали в Мінську. Російські ЗМІ оприлюднили документи

Акції проти “Капітуляції” пройшли в головних містах країни – Львові та Дніпрі. Сотні тисяч бійців відчули себе зрадженими та ошуканими. І тільки деякі телеадепти не забувалися попереджати: даруйте, ще ж нічого не відбулося! Однак багато хто, мільйони, уже стали почуватися на кшталт: а навіщо нам чекати, щоб відбулося зґвалтування, щоб зрозуміти що то не є правдивий секс у шлюбі? Адже дуже добре ми можемо пригадати, що очікування фактів (як от факти з “зеленими чоловічками” 2014 року) зовсім не блокує їхніх наслідків, – ті чомусь все одно лишаються печальними. Це попри розум спікерів, що намагалися вирішити екзистенційну проблему суверенітету голосовими зв`язками.

Звичайно, я хотів би вірити: нинішня напружена ситуація довкола так званої формули Штайнмаєра – фальстарт. Але якщо ні, то Майдан можливий вже післязавтра, а втеча президента, цього разу – вже сьогодні.

Навіть якщо станеться якесь ментальне диво, і Майдан постане не в грудні, а в березні чи через три роки, теперішня ситуація – скандальна по самі вуха. Причому джерело “скандалу” цього разу подвійне: і влада (ще не навчилася керувати?), і нація (уже не здатна зайве терпіти?).

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram