У Видавництві Марка Мельника підготовлено до друку збірник наукових і науково-популярних статей, присвячений 250-літтю національно-визвольного повстання 1768–1770 років “Коліївщина: право на повстання”. До книги, підготовленої за участі Науково-дослідного інституту козацтва імені Степана Бандери, Недержавного аналітичного центру “Українські студії стратегічних досліджень” та Історичного клубу “Холодний Яр” увійшли матеріали двох наукових конференцій, присвячених 250-літтю Коліївщини та маловідомі праці українських істориків початку ХХ століття – Костя Широцького, Осипа Ґермайзе та Гната Хоткевича.

У Європі право на повстання (jus resistendi, право на революцію, право опору) було вперше зафіксоване у “Великій хартії вольностей” 1215 року – першому юридичному документі, у якому закладено основи концепції прав людини. Право людини на повстання зберігається дотепер. У “Загальній декларації прав людини”, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, у преамбулі зазначено:

“Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення”.

Закріплення такого права є свідченням того, що головні пріоритети держави насправді належать не державному апарату – чиновникам, а народу – громадянам країни.

Статути Речі Посполитої від Мельницького привілею Олександра Ягеллончика 25 жовтня 1501 до Конституції 3 травня 1791 також передбачали право опору. Тож багато разів “Військо Запорозьке <…> змушене було кров’ю і відвагою боронити цілісність своїх прав, і цій обороні сам Бог, месник, сприяв”. Повстання надвірного козацтва в Україні проти тиранії та гноблення українського населення польською шляхтою та євреями-орендарями, спричинених окупацією території Війська Запорозького Річчю Посполитою 1714 року, цілком вписувалося в тогочасну модель захисту прав і свобод людини. Криваві наслідки Коліївщини були лише проєкцією в площині збройного опору Речі Посполитій щодо брутального порушення прав і свобод корінного українського населення впродовж усього XVIII століття.

Ба більше, Коліївщина (1768–1770) як соціально-національна революція сумірна з Війною за незалежність США (1775–1783) та Великою французькою революцією (1789–1799) – великими подіями, що змінили історію людства.

Читайте також:  Коліївщина: міти і факти

Але, на відміну від них, повстання за козацьку республіку не увінчалося перемогою. Поразка на півтора століття зняла з порядку денного світової дипломатії питання існування Української держави. Вона не дала змоги об’єктивно оцінити ту потугу, яку вніс цей рух у всесвітню історію, ті зерна, які посіяло це рушення проти поневолення. Попри трагічність для українського народу, Коліївщина стала цивілізаційним Рубіконом, після якого право людини на свободу, незалежно від національності, віри, волевиявлення, вийшло на перше місце.

Після Коліївщини уже Декларація незалежності США 1776 року стверджує: “Досвід свідчить, що люди воліють радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж вносити покращення скасуванням форм, до яких звикли. Проте, коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно з однією й тією ж метою, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному Деспотизму, тоді народ має право та навіть обов’язок скинути такий уряд і поставити нових Сторожів свого майбутнього”. А згідно з ухваленою у Франції 1793 року “Декларацією прав людини і громадянина”, “Спротив пригнобленню є наслідком порушення інших прав людини. Коли уряд порушує права народу, повстання для народу та для кожної його частини є найсвятішим правом і невідкладним обов’язком”.

Маніфест колійців був першою у світовій історії декларацією прав людини: “Коронні обивателі, які у великій кількості живуть у маєтках шляхетських, королівських та духовних! Настав уже ваш час вирватися з неволі і позбутися ярма та тягарів, які ви досі терпите від безжалісних ваших панів! Зглянувся Бог з високого неба на ваше безталання, почув ваш плач і зойки з цього падолу світу i послав Бог вам оборонців, що помстяться за ваші кривди. Прибувайте ж на допомогу тим, хто хоче вас врятувати й поробити повноправними і вільними. Тепер саме час віддячити всім, що стояли над вами, за всі ваші кривди, побої, муки, вбивства, а також за нечувані здирства, яких ви досі зазнавали від своїх панів. Посилаємо до вас керівників, яким треба вірити і з ними йти зі зброєю, яка в кого є! Залишайте ваших дружин, домівки, коханих дітей. Не будете шкодувати, бо в скорому часі побачите, що нам з вами правовірними дасть Бог перемогу і станете вільними панами, коли вигубите це гадюче кодло, тобто ваших панів, які досі п’ють вашу кров. Ми вас давніше остерігали, але ви нам не вірили; тепер можете вірити, бо вже ваші брати на Україні та Поділлі щасливо почали вибиватися з неволі та цього ярма. Покличте Бога на порятунок і прибувайте на допомогу!”

Ця відозва поширювалася напередодні та під час повстання в численних копіях на ярмарках звичайних і святкових, серед селян українських воєводств Речі Посполитої. Але найцікавіше, що її текст в основному повторював відозви, які поширювалися в 1750-му та наприкінці 1733 року. Ба більше, у їхній основі мотиви, що містилися в універсалах Костя Гордієнка “про захист населення” 1712-го та Пилипа Орлика “до войовничого малоросійського народу” 1711 року.

Читайте також:  Наріжний камінь українського державотворення

Свавільні запорожці, які були головними рушіями Коліївщини, свідомо чи несвідомо прагнули до відновлення державного життя українського народу – наміру, проголошеного Конституцією Війська Запорозького 1710 року. Вони керувалися правом народу на повстання, природним правом на спротив тиранії і гнобленню, священним правом на гідність. Для України таке право було і є надзвичайно актуальним. Це право є справді універсальною гарантією здійснення і, найголовніше, захисту усіх інших прав людини та громадянина. Звичайно, саме по собі право на повстання не панацея, а той рішучий народний засіб, той запобіжник, який обов’язково буде працювати. Це, зрештою, такий бажаний для держави громадянський консенсус – спільний обов’язок, спільне право, спільна відповідальність за свободу, за гідне життя для кожного українця та для усього українського народу.

У ХІХ–ХХІ століттях ювілеї Коліївщини нагадували українцям про їхнє природне право на повстання. 1818 року, через 50 років по Коліївщині, було засновано “Союз благоденства” – таємну політичну організацію декабристів, метою якої було скасування кріпацтва й абсолютизму, перетворення Російської імперії або на конституційну монархію, або на республіку. За 100 років, 1868-го, у Львові було засновано Товариство “Просвіта”. 150-річчя повстання Україна відзначила у вогні національної революції. У ті буремні роки важливу роль в українському війську відігравали Гайдамацькі курені та Вільне козацтво – національні добровільні військово-міліційні формування, створені за козацьким звичаєм у вигляді територіальної самооборони з виборною старшиною. Перший осередок Вільного козацтва утворився в с. Гусаковому на Звенигородщині. Там його організацію ініціювали місцеві заможні селяни Андрій та Никодим Смоктії. Андрій Смоктій – знаний етнограф, автор матеріалів про Коліївщину, Тараса Шевченка, Устима Кармелюка та ін. Тож не випадково за приклад під час організації “добробатів” доби УНР та Української держави були взяті національні повстанські підрозділи періоду Коліївщини.

Також із нагоди 150-річчя повстання надвірних козаків побачила світ праця Костянтина Широцького “Коліївщина (Гайдамаччина в 1768 році)”, у якій було здійснено спробу переосмислити значення визвольного руху у XVIII столітті з позицій молодої Української держави.

Уперше на державному рівні ювілей Коліївщини було відзначено 1968 року. Саме з цієї нагоди розпорядженням Ради Міністрів УРСР № 1085-р від 01.10.1968 р. було створено пам’ятку природи “Холодний Яр”, спроєктовано та відкрито кілька пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із повстанням, видано низку книжок. У 1960-х закладалися основи чергового національного відродження. 3 листопада 1969 року Леонід Брежнєв, прийнявши у Кремлі першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста, висловив йому незадоволення “наявними фактами націоналізму в республіці”. Врешті, надмірна активність тодішніх керівників республіки (П. Ю. Шелеста і П. Т. Тронька) в гуманітарній політиці, зокрема і щодо героїзації Коліївщини, пришвидшила їхнє звільнення.

Українська діаспора відзначила 200-річчя Коліївщини створенням фундаментальної монографії про це повстання, яка в багатьох аспектах ще й досі неперевершена. Праця доктора Петра Мірчука “Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.”, розпочата автором в травні 1968-го, вийшла друком у Нью-Йорку в 1973 році. Вона розкриває генезу й цілі Коліївщини з української національної точки зору, показує гайдамацький рух у цілому та Коліївщину зокрема як невід’ємну складову українського національного державотворення.

225-річчя Коліївщини відзначалося вже в незалежній Україні. 1993 року було встановлено пам’ятник Максимові Залізняку в Медведівці та гранітний тулумбас у холодноярському урочищі “Склик”, а також випущено чотири конверти, присвячені ювілейній даті, та проведено спецпогашення знаків поштової оплати ювілейним штемпелем у Черкасах.

Найпомітнішими подіями 2018 року – 250-річчя від часу початку Коліївщини – стали міжобласна історична поштова естафета “250 років Коліївщині”, що тривала з 25 травня до 24 серпня та охопила понад 150 населених пунктів семи областей сучасної України, вечір пам’яті гайдамаків у колонній залі Київської міської ради, видання тематичного журналу “Українська культура” та карбування Національним банком України пам’ятної монети “Холодний Яр”. 250-літтю повстання були присвячені квітневі вшанування героїв Холодного Яру, під час яких відбулися вечір пам’яті Максима Залізняка, фестиваль “Гайдамацьке коло” в с. Забір’ї на Київщині, історико-просвітницький фест “Товмацький курінь” у с. Товмачі на Черкащині та фестиваль “Коліївщина-250” в Умані.

Не можна не згадати й двох історичних монографій, виданих з нагоди чвертьтисячолітнього ювілею. Це праці доктора історичних наук Тараса Чухліба “Магнат, козак і гайдамака. Боротьба за владу Русі-України з Короною Польською (1569–1769 рр.)” (К., 2018) та докторки історичних наук Тетяни Таїрової-Яковлевої “Коліївщина: великі ілюзії” (К., 2019).

Ще однією традицією річниць Коліївщини стали проведення наукових конференцій і видання ювілейних збірників наукових праць. 2018-го таких тематичних наукових форумів було два – у Черкасах та Умані (“Коліївщина 1768–1769 років. Козацько-гайдамацьке повстання на Правобережній Україні: історичні реалії та національна пам’ять”, 8–9 червня) і в Києві та Умані (“Зцілюючи рани минулого: 1768 рік в історії України (православна, римо-католицька, унійна та юдейська етноконфесійні спільноти в умовах Барської конфедерації, Коліївщини і російської окупації)”, 14–15 вересня). До збірки “Право на повстання: Коліївщина” увійшли окремі доповіді, виголошені під час цих наукових форумів, а також останні дослідження українських науковців, які вивчають проблематику Коліївщини.

Не маємо сумнівів у тому, що Коліївщина є невід’ємною складовою національної пам’яті та самоідентифікації українців. Прийде час, коли її лицарі-провідники посядуть гідне місце в національному пантеоні творців української державності.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram