Кого забув об’єднати Майдан

Кажуть, Майдан об’єднує, а протиставлення в суспільстві схід-захід роз’єднує. Ще балакають, що війна та служба в ООС як ментальний поєднальний бальзам ніби навмисно існують на ментальну противагу отому знаменитому телезахиснику патріотичних цінностей у чорних сімейних трусах, який за 2 000 км від будь-якого фронту ховається з пляшкою пивця в руках.

Лихо України в тому, що не всі, і насправді навіть дуже небагато-хто побував на Майдані. Протиставляти схід-захід на міщансько-споживацькій пліткарській кухні легко. Натомість на війні побували кілька сотень тисяч українців. Долучилися до активно-послідовного волонтерства усього кілька мільйонів. Якщо взяти до уваги всіх цих людей, симпатиків Майдану, армію та волонтерів, як єдиний ментально очищений Революцією Гідності пласт населення,то все одно в суспільстві це складе меншість. Часом в державотворчій місії меншість вирішує за більшість, та неодмінно настає момент, коли патріотична хвиля, яка на загал мала тенденцію зростати йде на спад.

Нинішній хвилі та її спаду є обґрунтовані передумови. Прихід 2019 року до влади зовсім неоднозначно щодо України та українства налаштованих керманичів. Це, на жаль, зовсім не сприяє підняттю хвилі серфінгу національного злету. Ми спостерігаємо не тільки чергову байдужість із табору “нейтральних”. Так, деякі патріоти, усвідомлюючи, що і яку саме зупинку означає потрапляння в список 25% (а ми то думали, що за Україну нас постане щонайменше 75%!), відверто опускають руки. Інші з національно свідомих опускають їх навмисно або за гроші. Є ті, хто сідає на стілець у кутку кімнати на ймення темне майбутнє України, знаючи, що покликання їх, як князів на трон, – це лише питання часу.

Процес дозрівання національної свідомості, який спалахнув і, здавалося б, необоротно вмістив Україну та українця в євроконтекст, насправді 2019 року для дуже багатьох на сході та в центрі України все ще триває. Будьмо чесними: якщо на сході українство нині сформувалося хоча б на засадах вдячності та територіальної солідарності, завдяки спільному побуту з вояками, то в центральній частині України, яку ми за визначенням вважаємо апріорі проукраїнською, насправді не все гаразд. І з ментальним чинником, і з вірою в Україну.

Узяти хоча б Кіровоградщину. Як голосує нині батьківщина отамана Нечипора Григор’єва, автора ідеї “перманентної революції” Льва Троцького та адепта позадержавної степової держави Нестора Махна на виборах з 2014 по 2019? Зараз вона перетворилася на проукраїнську зону. Але чи так давно Кіровоградщина скринькувала 30-50% за компартію, трудовиків чи регіоналів, справедливо тоді вважаючись пролетарсько-червоною зоною?

У тому-то й проблема, що навіть у Кропивицькому, Голованівську, Долинській, Новоархангельську чи Устинівці, чи не найбільш патріотично налаштованих у регіоні, Революція Гідності перемогла не у всіх серцях. А що тоді можна міркувати про відверто не надто патріотичних мешканців Олександрії, де крім колишніх атовців та футбольних фанів свідомих патріотів не густо, і де основа тема розмов міщан на лавочках міського парку часто: “А какая пагода в Масквє, мілачка?”

У таких парках та містечках відверто й щиро вважають: Україна, звичайно, та, їхня “Україна”, останні 5 літ – “у жорсткому занепаді, а населення вимирає”. Коли ж запитуєш, як саме воно вимирає, вказують не на місцеві олександрійські цвинтарі, які в добу між Кучмою і Януковичем зросли приблизно втричі у порівнянні з СРСР, зазіхнувши вже й на частину орної землі, а на… Європу. Мовляв, наші діти-внуки туди виїжджають, і наче крізь землю там пропадають.

Водночас, ніхто не пригадує, як їхні сини та дочки на заробітках у Росії в нульових потрапляли в буквальному сенсі у трудове рабство, про що писали навіть тамтешні непатріотичні газети. Однак, ні. Звичайно, гарно, що пропрацювавши кілька місяців на заробітках, їхні внуки таки купують і ремонтують собі квартири (чого раніше, до безвізу вони не могли дозволити десятиріччями!), але тепер пострадянських пенсіонерів, дай Боже їм тисячу років життя, “напружує” інше. От якби Україна, хоча б навіть місцева влада, була би гідна, то діти та онуки наші б за кордоном щастя не шукали б.

Є, звичайно, з-поміж заробітчан з центральних регіонів України чимало людей, які пізнали європейськість та гідність причетності до цивілізації. Але на заробітки нерідко вирушає і чималий відсоток “на всьо обіженних”, хоч і ”євровізою тимчасово спасьонних”.

Типово портрет такого заробітчанина та його “трудової книжки” такий. У 1990-ті він є кваліфікований працівник якого-небудь із місцевих і солідних підприємств. Далі зустрічаємо його на нічних вагонах, де він разом із такими ж друзями на перетині нульових добряче-таки заробляє, скидаючи з вагонів у нічний простір нічийний, бо спільний, наш український метал, або зливає солярку з цистерни. Потім ідуть роки робочого ступору. Або перебивається заробітками в Росії, де його час від часу “кидають”. Або зводить кінці з кінцями, копаючи у місцевих пенсіонерів вигрібні ями. Чи батракуючи в степах у фермерів за сезонну оплату: це коли річний бюджет проїдається ще по ходу сезону. Діти в якийсь спосіб виростають майже патріотами. За Януковича син навіть на державний кошт служить в елітних частинах, а то і спецпризначенцях армії, щоб потім, за часів Порошенка, переховуватися від викликів у військкомат, лаючи владу “вбивць моїх сокурсників”. Сам наш герой за цей час втрачає паспорт та обличчя. Дивом, яким як правило є дружина нашого козака-східняка, ця родина, яка, звичайно, не симпатизує ні Майдану, ні АТО/ООС, доживає до доби безвізу. Спочатку до Польщі вирушає син, який у розшуку. Потім, поновивши паспорт і миттєвого позбавившись лихої алкогольної звички, і батько. Із Польщі наш заробітчанин нового типу шле листівки, де він у вайбері в білому капелюсі і в білих же черевиках, дивується, що здатен заробити, копаючи ями під електромережі 1 000 гривень за день (на малій батьківщині в останні роки це його була місячна межа) і продовжує розповідати: як гарно скрізь, крім України.

Для центральноукраїнця-заробітчанина, як і колись колгоспи, такий життєвий сценарій є цілком природним. Це якраз та формула, де я від України беру все, бо вона мені “винна” (Совок, за якого в мене була стабільна зарплата, не я ж нищив!). Це щось протилежне американському “Не що країна для мене, а що я для країни”.

Що треба для українського прориву