Коли я спитав, скільки вже має ікон, скільки розписів його живопису по українських церквах, то він мені не відповів. Схилився, і продовжив собі щось далі витесувати – якусь, певно, заготовку до кобзи чи бандури. Лише потім, коли йшли до того відомого цілющого озера біля його дачі в Оліївці, що на Кіровоградщині, прохопився: “Я ж ніколи не розписую церкви сам. Завжди ми працюємо ще з кимось”.

І зараз же розповів історію, як українські художники у Санкт-Петербурзі якось відреставрували під палац ледь не доби Катерини ІІ нутрощі звичайної квартирки звичайнісінького приватного підприємця українського походження. Про те, як реготали над тими “обов’язковими розочками” попід стелею та ангеликами-амурчиками, очі й черевця яких витріщаються на тебе зі стелі. Про те, як скоробагатьки ласі облаштовувати свій щоденний побут у дусі Леонардо да Вінчі. Хай навіть одну кімнату в помешканні, притому, що сусідня може бути спрацьована малярами в стилі “Елвіс завжди живий!”.

Майстер іконопису та монументального живопису Сергій Перехожук узагалі людина навіть більш ніж скромна. Настільки, що іноді нагадує такого собі мовчазного філософа. Єдине, на що можна сподіватися з ним, дочекатися, доки Сергія проб’є на годинний монолог. Утім, чекати насправді доводиться навіть не місяцями – півріччями і роками.

Початки творчості Сергія Павловича – це іконостас Покровської церкви на Подолі в Києві, де він працював разом із реставратором Михайлом Свирнюком. За словами Сергія, саме під орудою Михайла Перехожук удосконалював свої вміння та вправність у роботі з деревом. Подальша робота в церкві Миколи Притиска на Подолі – то була унікальна безпосередня реставрація. Для церкви Миколи Притиска Сергій написав велику ікону Димитрія Ростовського, яку можна побачити на лівому стовпі вівтарної частини. Купол храму розписав сам Микола Стороженко, вчитель Сергія, один із найвидатніших українських монументалістів сучасності. Водночас Павлович узяв участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору, зокрема виконав чотирьох святителів у Катерининському вівтарі під керівництвом автора проєкту Сергія Баяндіна, а ще – орнаментальні роботи, писав ікони для іконостасу, малював сюжети з Апокаліпсису – праворуч, як заходити. Як художник-реставратор, Сергій Перехожук передусім прагне відродити дух храмового українського малярства домосковської доби, поєднати кілька стилів у самобутньому оздобленні храму.

Якби в Україні існував аналог “американській мрії”, то на визначення людини, яка досягла статусу мрії української, на мою думку, сміливо претендував би Сергій Перехожук. Дружина-красуня Жанна, вчителька музики і колежанка в Бучанській школі мистецтв. У них виростають двійко діточок – Антон та Уляна, які прекрасно навчаються і водночас не забувають шанувати тата й маму. Помешкання – хоч і не котедж, але в елітарному Ірпені, та ще у провулку Український, метрів за 50 від хати ще одного вчителя Сергієвого – широко знаного кобзаря Миколи Будника.

Сергій Перехожук має досвід і пошану як у колах художників-монументалістів, так і в Кобзарському цеху. У друзях – відомий бард Едуард Драч, мистецтвознавиця Ярослава Музиченко, культовий український режисер Олесь Санін, в учнях – сам Тарас Компаніченко, кобзар Майдану. Під впливом кобзаря-ґуру Миколи Будника Сергій Перехожук виготовив ліру, кобзу, бандуру, торбан, а також такий унікальний західноєвропейський середньовічний музичний інструмент як ребек. Четверо братів і мама завжди раді зустріти Сергія хоч на Коростенщині, хоч у США, де замешкав один із Павловичів – Віктор. На додачу є власні учні, які вважають Сергія справжнім українсьим ґуру багатьох мистецтв. А ще, крім майстрів із кобзарства, – учні з малярства та живопису в Ірпінській артшколі.

А починалося все прозаїчно: у родині вчителів у селі Іванівці (з населенням у 303 особи) Коростенського району, що на Житомирщині, 11 лютого 1967 року просто народився ще один син. Прадід навчав хлопчика майструвати. Сергійко любив малювати, мріяв стати художником. А 11-річним хлопчиком залишив родину назавжди й вступив у Києві до Республіканської середньої спеціалізованої художньої школи імені Т. Г. Шевченка. Рік пропрацював викладачем у художній школі в Коростені, два роки відслужив у армії, вступив на четвертий курс Кримського художнього училища в Сімферополі. 1989 року був зарахований до Київського художнього інституту (академії) на факультет монументального живопису. Там Перехожук і вчився у маестро Миколи Стороженка. Одного разу на Миколаївщині, під час археологічної експедиції на розкопках скитських курганів Сергій Павлович зустрів і свого другого великого вчителя – кобзаря Миколу Будника та Миколу Товкайла (саме ці двоє згодом стали провідниками Київського кобзарського цеху). Вони стимулювали і свого молодшого побратима Сергія Перехожука виготовляти українські стародавні музичні інструменти.

“Я умію працювати з деревом, адже мій прадід (він, до речі, умів грати на скрипці), навчив мене майструвати”, – любить повторювати Сергій Павлович. Але не тільки з деревом, не лише з фарбою. З каменем, з піском, з глиною. Сергій Перехожук, здається, уміє працювати й товаришувати з будь-яким матеріялом, який потрапляє до його талановитих рук. Цього року, скажімо, я впіймав художника за “реставраційними” роботами на улюбленій дачі, за 385 кілометрів від Ірпеня. Він любить попрацювати на пленері поблизу Олександрії. Каже, що миті проведені там, серед степу Кропивниччини, біля витоків річки Інгулець, заряджає його на цілі місяці. Там дуже низько схиляються до людини зорі. І видно їх майже ціле літо. Заряджає планами, міркуваннями, ескізами, спогадами тамтешніх кольорів, запахами тамтешніх польових квітів, здоров’ям радонового озера. Де серед шуму купальників Сергію Перехожуку вдається відчути та відбити потім у дереві, олії й камені одвічну статичність, філософічну непорушність, розум всесвіту України.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram