Хоч як це прикро констатувати, але знання навіть зацікавлених людей про бульбівську течію в українському національно-визвольному русі донині обмежувалися всього кількома десятками прізвищ. І ось у редакції столичної газети “Гарт” вийшла з друку книга журналіста Івана Ольховського “Бульбівці”, яка розповідає про понад тисячу представників цієї течії, що ставить у не зовсім зручне становище тих “дослідників”, які повсюдно твердили про її верхню кількісну межу 600-700 осіб. На 4 жовтня нинішнього року в Рівненській обласній універсальній науковій бібліотеці запланована презентація книги “Бульбівці”.

У нарисах та оповідях про ідейних спадкоємців Української Народної Республіки автор спростовує ще один міт про “отамансько-махновську” недугу чолових бульбівської Української Повстанської Армії, демонструє їхню державну позицію у вирішенні назрілих гострих проблем, до якої не змогли піднятися їхні запеклі опоненти.

Дослідик вже на перших сторінках книги зазначає, що для людяей з державним мисленням притаманні жертовність, шана законного уряду, бережливе ставлення до життя кожного громадянина, здатність помічати таланти, сприяти їхньому розквіту для загального добра. Не менш важливим для державника, за словами Івана Ольховського, є вміння тверезо оцінювати обставини, бачити перспективу, перетворювати опонентів на друзів, а не на ворогів.

Автор детально описує проявлення цих рис у діяльності представників формувань, які в 1930-1940-х роках очолював Тарас Бульба-Боровець. Зокрема, він звертає увагу на пожертви самого майбутнього поліського отамана на книги з історії України, літератури, які учасники, створеної і фінансованої ним на початку 1930-х років підпільної організації “Українське Національне Відродження”, розповсюджували на Поліссі.

На відміну від оунівців, “відродженці” підтримували петлюрівців, вояків Армії УНР, які на Волинському Поліссі займалися просвітництвом, виконували важливу місію з об’єднання творчих сил довкола Уряду УНР на вигнанні. Із підпольської частини Волині вони пересилали в підсовіцьку Україну його директиви, летючки, брошури з правдою про тамтешнє “райське” життя. За сприяння керівника розвідпункту УНР у Рівному, полковника Івана Литвиненка переходили польсько-совіцький кордон і приносили звідти зразки “хліба”, спеченого з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряків, передавали Уряду, а той їх з меморандумами надсилав до Ліги Націй та керівникам різних країн, щоб привернути увагу світу до Голодомору в Україні.

Читайте також: Директорка музею Голодомору Олеся Стасюк: Якщо применшуємо злочин Москви – ми самі себе не гідні

Державна позиція бульбівців під час Другої світової війни, на думку Івана Ольховського, полягала в збереженні “кожної нашої душі”. У цьому він опирається на спогади засновника Української Повстанської Армії Тараса Бульби-Боровця “Армія без держави”, де часто акцентується увага на повчанні: акції проти окупантів, які переважають по всіх параметрах, повинні здійснювати невеликі добре підготовлені відділи часто переодягнені у форму ворога, щоб не дати себе розпізнати. Наскоки мають бути раптовими, короткотривалими. Їхнім учасникам не слід ув’язуватися в затяжні бої. Зникати з акцій теж треба швидко, не залишаючи по собі слідів. Саме такими, на думку дослідника, були наскоки бульбівців на “штатсгути” (німецькі держпідприємства) села Устє, селища Людвипіль весною 1942 року, на райуправу Межіріч у середині жовтня, на райцентр Тучин Рівненської області на початку грудня цього ж року.

Автор наголошує, що бульбівці виступали за будівництво УПА як суто партизанського формування з невеликими добре вишколеними оперативними відділами (сотнями), а не на зразок регулярного з крупними з’єднаннями, повстанськими республіками, які окупанти могли легко виявити та знищити.

Дослідник зазначає, що на об’єднавчих переговорах з бандерівцями 9 квітня 1943 року і головнокомандувач УПА Тарас Бульба-Боровець, і його начальник штабу Леонід Щербатюк-Зубатий стояли на позиції: Українська Повстанська Армія – не партійне збройне формування, а народне. Тому політичне керівництво нею від імені українського народу повинен здійснювати Уряд. А оскільки діяльність Уряду УНР гітлерівськими окупантами була заблокована, тому цю місію мала здійснювати Українська революційна рада, до якої би входили представники різних політичних партій і течій національно-визвольного руху. Вона своїми рішеннями повинна була призначати головнокомандувача УПА, вирішувати, на які збройні акції спрямовувати головні зусилля.

Ефективність такої моделі бульбівці доводили на прикладі свого збройного формування, де політичну лінію визначали старшини Армії УНР, мельниківці, гетьманці, які на рівних правах входили до штабу.

На превеликий жаль, бандерівці відкинули ці пропозиції і зажадали повного підпорядкування бульбівців їхньому політичному проводові. Ані Бульба, ані Зубатий як люди, вірні Державному Центрові УНР, не погодилися з цим ультиматумом. 20 травня 1943 року в листівці бандерівської УПА їхні відділи обізвані “дикими”, яких треба “гнати” й “знищувати”.

Щоб уникнути братовбивчої війни та непотрібних жертв, бульбівці змінюють тактику. На цьому наголошує наказ головнокомандувача УНРА (під такою назвою виступали збройні формування Тараса Бульби-Боровця з 20 липня 1943 року) від 5 жовтня 1945-го, який цитує Іван Ольховський: “1. Скрізь, де можливі сутички з переважаючими силами червоних чи фашистсько-бандерівських партизанських загонів, відділи УНРА розформовуються і переходять у підпілля. 2. Абсолютно ніде не організовувати опору регулярній Червоній Армії в її евентуальному поході на Захід. 3. Стримати населення від всяких виступів проти нового окупанта, щоб не викликати зайвих репресій і не нести несвоєчасних і даремних жертв”.

Згідно з ним, вояки УНРА перейшли від збройної боротьби за Українську державу до підпільної ідеологічної. Головна команда їх націлила на роз’яснювальну роботу як серед затуманеного членства КП(б)У, ОУН під проводом Степана Бандери, солдатів Червоної Армії, так і серед усього населення України.

З позиції державників, на думку Івана Ольховського, бульбівці ставилися до розв’язання національних проблем у роки війни. Так, він цитує програмні документи УПА-УНРА, де зазначається, що представники різних національностей, які чесно визнають Україну своєю Батьківщиною, також можуть бути добрими патріотами, а тому вони рівні у своїх правах і обов’язках з українцями. На підтвердження правдивості цього твердження автор наводить розповіді очевидців, що в районній управі Рокитного, яку формувала УПА “Поліська Січ”, посади начальника поліції та референта фінансового відділу посіли поляки Рецлав Герман та Станіслав Островський. Земельний відділ в Олевській районній управі обійняв німець Найман. Перекладачем отамана був єврей Хаїм Сигал (сотник Кирило Сиголенко).

Далі дослідник зазначає, коли збройні відділи ОУН під проводом Степана Бандери розпочали навесні 1943 року антипольські акції, Тарас Бульба-Боровець негайно звернувся до крайового проводу з листом, у якому наголошував:

“Держави будуються завойовницькими, або визвольними походами фронтової боротьби, а не варварськими методами масакри навіть ворожого безборонного населення. Польська загроза для нас – одна з найменших, і ми можемо зовсім сміло відложити боротьбу з Польщею на останній план“.

Іван Ольховський підкреслює, поліський отаман був проти політики колективної відповідальності поляків за злочини перед українцями. Він вважав, що за них мають відповідати лише ті, хто їх скоїв, а не всі підряд разом із жінками й дітьми.

У нарисах й оповідях про різних представників збройних формувань, які очолював Тарас Бульба-Боровець, акцентується увага на низці інших позитивних рис людей з державним мисленням, які варто взяти на озброєння тим, хто мріє присвятити своє життя служінню Україні та її народу.

Як зазначено в передмові, книга “Бульбівці” – результат кількарічних пошуків та опрацювань сотень кримінальних і агентурних справ Галузевого державного архіву СБУ й архівів його управлінь у Житомирі, Рівному, Тернополі, державних архівів Рівненської, Львівської областей, десятків справ Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву органів влади й управління України, а також свідчень очевидців подій, наукової, краєзнавчої, мемуарної літератури та маловідомих газетних публікацій.

Отже, перед нами серйозне дослідження, яке, гадаю, зацікавить широке коло читачів, небайдужих до наших історичних постатей та їхніх цінних уроків для сучасників.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram