Климент Квітка – український музикознавець-фольклорист. Результати його дослідницької роботи разючі: він зібрав і систематизував понад 6 тисяч українських, білоруських, російських народних пісень. Активно використовуючи тогочасні технічні новації – наприклад, фонограф, – записав і тим самим зберіг для нащадків голоси Івана Франка, Лесі Українки, кобзаря Гната Гончаренка й інших українських митців. Написав багато наукових праць з історії та теорії музичного фольклору, музичних інструментів, створив низку навчальних і методичних посібників. Хоча в колективній пам’яті українців залишився, мабуть, насамперед чоловіком Лесі Українки. Але таке уявлення про Климента Квітку є надзвичайно спрощеним і некоректним.
Климент Васильович народився 4 лютого 1880 року в селі Хмелів Роменського повіту Полтавської губернії (нині Роменський район Сумської області). Батько хлопчика помер від сухот, мати не мала змоги опікуватися дитиною, тому віддала п’ятирічного сина на виховання родині Карпових. Сама ж часто навідувалася до них, але не для того, щоб побачити сина, а щоби влаштувати скандал “батькам” і отримати гроші.
Ще у семирічному віці Кльоня (так називали його домашні) почав займатися музикою, спочатку в приватних вчителів, пізніше – вступив до Київського відділення Російського музичного товариства. Водночас навчався в Києво-Печерській гімназії, яку закінчив із золотою відзнакою. Продовжив свою освіту Климент у Київському університеті Святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка) на юридичному факультеті. Здібний хлопець володів 13-ма мовами, а ще був концертмейстером університетського хору.
З юних років Климент збирав народний фольклор. Восени 1898 року на літературному вечорі в університеті Леся Українка читала оповідання “Над морем”. Серед присутніх був і студент-першокурсник Квітка. Пізніше Леся, поховавши свого коханого – Сергія Мержинського, запропонувала Клименту записати на фонограф українські пісні. Він не тямив себе від щастя, внаслідок цієї праці було записано понад 200 композицій голосом Українки.
У 1902-му світ побачив першу збірку Квітки народних пісень. Відтак зародилося кохання між поетесою та Кльонею. Мати, Олена Пчілка, була проти тих зносин “із жебраком, який зазіхав тільки на гроші Косачів”, – так зневажливо вона відгукувалася про Квітку. Та Леся влаштувала домашнім тритижневий мовчазний бойкот, родині довелося змиритися з вибором доньки.
Закінчивши виш Климент подався до Сімферополя, а пізніше до Тифліса (зараз Тбілісі, Грузія), де працював в окружних судах, водночас займаючись науково-дослідною працею. Леся, знову попри заборону батьків, подалася за коханим на Кавказ. Невдовзі сам Квітка захворів на сухоти (відкрита форма). Леся теж хворіла на туберкульоз кісток, тож пара задля підтримки одне одного вирішила побратися. Родина була шокованою, та вдіяти нічого не могла. Зрештою, влітку 1907-го вони обвінчалися в церкві Вознесіння Господнього, що в тодішньому київському передмісті Деміївці (нині Голосіївський проспект). Від фінансової допомоги Косачів відмовилися й подалися до Ялти. Саме туди лікарі радили їхати Квітці, бо стан його був важкий. У Криму сталося диво – завдяки морському клімату та лікуванню кровохаркання припинилося, чоловік почав одужувати.
Леся разом із Климентом майже п’ять років провели в лікувальних подорожах від Єгипту до Кавказу. Водночас збирали фольклору. На кошти подружжя була організована етноекспедиція Філарета Колеси, під час якої вперше зробили авдіозапис кобзарів.
У 1913-му стан Лесі раптово погіршився, і, змучена хворобами, 1 серпня того ж року видатна поетеса померла. Овдовілий чоловік продовжив займатися дослідницькою та етнографічною діяльністю. У 1917-му Климент видав двотомник “Мелодії з голосу Лесі Українки”. Загалом було ж зібрано понад 6 тисяч народних пісень і укладено “Посібник для збирачів фольклору”, підручник “До вивчення побуту лірників”.
Під час Української революції, восени 1917-го Квітку обрали заступником генерального секретаря судових справ Української Центральної Ради, менше як за пів року призначили заступником міністра юстиції УНР.
У 1920 році став до роботи в Академії наук Української РСР, де заснував відділ музичної етнографії. Водночас поєднуючи викладацьку діяльність у Київському вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка. За вісім років Климент написав та опублікував понад 40 наукових праць та досліджень і видав ще дві збірки пісень.
У ті роки змінилося й ставлення колишньої тещі Олени Пчілки до Квітки. Живучи майже в злиднях, вона в листах до “жебрака, який зазіхав тільки на гроші Косачів”, зверталася не інакше як “вельмишановний” і просила перевидати твори, щоби мати гріш на прожиття.
“Шановний і дорогий Климент Васильович! Даремне Ви думаєте, що я може за щось гніваюсь на Вас, – цього не було і не може бути: Повага моя до Вас за довгий час нашої знайомости й поріднення не тільки нічим не порушувалась, а ще зміцнилася. Ваша завжди О. Косач 29.11.1923”.
У 1933 році, коли маховик сталінських репресій ще тільки розкручувався, Квітка був позбавлений роботи й заарештований. Його звинуватили у співпраці з українськими буржуазними націоналістами (владою УНР під час Української революції). Щоправда, Клименту пощастило – він відбувся лише півторамісячним ув’язненням. Стукачі в камері повідомляли, що Квітка завжди з нетерпінням очікував нового допиту, щоби його якнайшвидше відпустили додому працювати.
Не маючи роботи в Україні, вчений був змушений переїхати до Москви. У місцевій консерваторії він викладав курс музики народів СРСР і навіть став професором. Але вже 1934 року його заарештували вдруге, причому як “російського націонал-фашиста”. Вирок – 3 роки ув’язнення у концтаборі в Алма-Аті (нині Алмати, Казахстан). Через два роки достроково звільнили та відновили в консерваторії. На цій посаді він пропрацював аж до самої смерти.
У 1936-му Квітка став очільником фольклорної секції Науково-дослідного інституту при Московській консерваторії, за рік – науковим керівником заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчості народів СРСР (нині – Науковий центр народної музики ім. К. В. Квітки).
Коли вирувала німецько-радянська війна, залишився у Москві, читав лекції, записував народні пісні. У 1947-му надрукував опус “Наспіви календарних пісень як джерело вивчення історії музичної культури східних слов’ян”. Після війни було написано чимало праць, та частина з них вийшла друком вже по смерті Квітки, а більшість так і залишилася в рукописному варіанті.
У 1945-му, коли Квітці було 65 років, одружився з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою. До цього шлюбу чоловік мав зносини із філологинею Оленою Куриловою, яка подалася за Климентом у Казахстан, але до офіційного оформлення стосунків не дійшло. Галина ж пережила чоловіка на 9 років, і померла від ангіни. Їй було 42, як і Лесі Українці.
Перед смертю хотів повернутися до України, але йому не дозволили. Музикознавець відійшов у засвіти 19 вересня 1953 року в Москві, похований на Ваганьківському кладовищі в родинному похованні Кащеєвих.
Всеволод Нестайко – дитячий письменник Божою милістю
Едвард Козак – справжній козак української сатири та карикатури
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
