Українське село сміливо можна віднести до улюблених об’єктів передвиборних спекуляцій, завдяки яким урвала свій шмат влади не одна політична сила. Це й не дивно, адже 14 мільйонів населення країни – сільські мешканці, а це третина усіх жителів!

Однак, якщо відійти від пустопорожніх політичних гасел, на кшталт «Врятуємо село!» та схожих, й замислитися, як справді змінити життя українського села на краще, то виявиться, що левова частка проблем спричинена недосконалістю та непродуманістю системи місцевого самоврядування.

Отже, спробуємо розібратись у цій системі і розпочнемо із найнижчої її ланки – сільських депутатів.

Народні обранці на селі здебільшого незмінні. Це директори шкіл, бібліотекарі, голови сільгосппідприємств та інші авторитетні у громаді діячі, для котрих депутатство – насамперед статус. Депутатом став – люди поважають, в кабінет голови заходиш без стуку – от і добре! А те, що від тебе залежить доля громади, мало цікавить. Сільські сесії здебільшого проходять як у радянські часи – усі одностайно «ЗА». Логіка проста – «Голові видніше, як має бути!». В результаті маємо те, що маємо: селяни нікому не потрібні, голова вирішує свої питання з районним керівництвом, виконує їхні вказівки, а депутатів, як уже згадувалось, – усе влаштовує.

Зрозуміло, що допоки буде така ситуація, сподіватись на розквіт та відродження села не варто. Я переконаний, що безвідповідальність та байдужість сільських депутатів – одна з головних причин занепаду села! Чи можна щось змінити? Так! І ці зміни цілком реальні – потрібне лише бажання влади!

Найперше, що необхідно впровадити – персональну відповідальність депутата за його голосування (в тому числі й кримінальну). Наявність такої норми примусить перечитувати проекти рішень та відповідально стравитись до голосування. Депутат три рази подумає, перш ніж підняти руку «ЗА» пропозицію голови!

Крім того, наявність адміністративної відповідальності за прогулювання сесій і засідань постійних комісій лише стимулюватиме до виконання покладених на них обов’язків. Неприємно та соромно буде отримувати штрафи за свою безвідповідальність. Тим паче поважним людям. Доведеться обирати: відвідувати зібрання чи ховати потім очі перед людьми.

Ще одна важлива складова – матеріальне заохочення. Оплата праці депутата, з одного боку, стимулюватиме розумних простих людей балотуватись, а з іншого – підсилить відповідальність перед громадою, адже тепер за його бездіяльність йому зможуть дорікнути: «зарплатню отримуєш, а нас не захищаєш!». Однак кошти необхідно виплачувати за відвідування сесій та засідань комісій. Працюєш – отримуєш зарплатню. На перший погляд може видатись, що це непомірні витрати для країни, але прості розрахунки показують, що насправді це не так! Сьогодні в Україні обрано 129810 сільських депутатів. За умови виплати сільським депутатам мінімальної заробітні, загальні річні витрати по всій країні у 2017 році становили б близько 5 мільярдів гривень, приблизно 0,6% видатків державного бюджету України на 2017 рік. Для порівняння, видатки на утримання адміністрації президента України у 2017 році становлять 2 мільярди 30 мільйонів гривень.

У разі впровадження цих змін ситуація у селі мала б змінитись кардинально. Місцеві авторитети навряд чи захочуть йти у депутати, оскільки там доведеться не лише працювати, а й нести відповідальність за свої рішення. Натомість з’явиться можливість реалізувати себе простим людям, яким небайдужа доля села та країни. Що ж стосується сільських голів – то їхньому «царюванню» настане кінець! Лиш тоді ми зможемо говорити про демократію та сподіватися на позитивні зміни в українському селі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram