24 жовтня в меморіальному комплексі Долина Полеглих неподалік Мадрида відбудеться ексгумація та перепоховання останків одного із найвідоміших і, можливо, найгірших іспанців XX століття – Франсіско Франко. Його перепоховають поряд із дружиною на цвинтарі в Мадриді. Відповідний дозвіл був виданий Верховним судом Іспанії.

Хто такий Франсіско Франко

Франсіско Пауліно Ерменегілдо Теодуло Франко і Баамонде Салгадо Пардо де Андраде – військовий та політичний діяч Іспанії, диктатор. Він переміг у кривавій і руйнівній громадянській війні 1936-1939 років в Іспанії. Внаслідок якої було знищено Другу Іспанську Республіку, в країні встановлено авторитарний диктаторський режим, який на перших етапах існування спирався на підтримку фашистської Італії та нацистської Німеччини.

Режим Франко протримався в Іспаніі майже чотири десятиліття – до 1975 року, коли в країні була відновлена монархія на чолі з династією Бурбонів (король Хуан Карлос І). Попри те, що Франко прийшов до влади за допомогою Беніто Муссоліні та Адольфа Гітлера, і попри те, що сам Франко був затятим антикомуністом, він відмовився від участі в Другій світовій війни на боці країн Осі.

Незважаючи на постійний тиск із боку Гітлера, Іспанія залишилася однією з небагатьох нейтральних держав Європи в глобальному конфлікті. Ба більше, Франко не підтримував антисемітську політику нацистів, надавав прихисток на території своєї держави єврейським біженцям та іншим втікачам із окупованих нацистами країн. Дослідники стверджують, що кількість врятованих осіб становила приблизно 200 тисяч, але точних даних немає. Утім в деяких джерелах міститься інформація, що ні, не рятував він євреїв. Навпаки, готував на них досьє, щоб передати райхсфюреру СС Генріхy Гіммлерy. І взагалі, він “просто закривав очі” на те, що єврейські біженці переходили іспанський кордон з боку Франції. Проте один випадок все ж таки наробив неабиякого галасу. Вальтер Беньямін, німецький інтелектуал єврейського походження, після приходу до влади нацистів емігрував до Франції. Коли ж нацисти дісталися й туди, вирішив виїхати через Іспанію до США, куди вже евакуював велику частину свого архіву. Однак на прикордонному пункті з Іспанією його завернули назад, бо мовляв той не має візи. Єдине, що дозволили Беньяміну – переночувати в місцевому готелі “Hotel de Francia”, де він у ніч із 26 на 27 вересня 1940 покінчив життя самогубством, отруївшись морфіном.

Попри часткову міжнародну ізоляцію, режим Франко ще довго тримався після Другої світової. Із плином часу західні демократії стали на шлях визнання франкістської Іспанії та налагодження відносин із нею.

Та все ж Іспанія тих часів представляла собою яскравий зразок недемократичної, авторитарної, поліцейської держави. Хоча історики й політологи зараховують франкістську Іспанію до правих або навіть відверто фашистських диктатур, вона мала надзвичайно багато спільних рис із Радянським Союзом, що офіційно декларував протилежні цілі – встановлення комуністичного ладу на планеті. Адже їх об’єднували:

  • принцип вождизму: Франко офіційно мав титул вождя – каудільйо – іспанською Caudillo de España por la gracia de Dios – вождь Іспанії милістю Божою. Йосипа Сталіна так само називали вождем і батьком народів, щоправда, без Божої милості;
  • однопартійна політична система – в Іспанії панівною та єдиною легальною партією була Іспанська Фаланга, в СРСР – Комуністична партія;
  • одержавлення економіки й придушення приватної ініціативи;
  • яскраво виражене тяжіння до автаркії – створення замкнених циклів виробництва з мінімумом економічних зв’язків із іншими країнами, прагнення тотального самозабезпечення;
  • мілітаризація суспільства та економіки, яка націлена на нарощування військової потужності держави та ідеологію, що відбиває рівень мілітаризації держави і пов’язаний з прославлянням військових та військової могутності;
  • закритість кордонів, проблематичність або навіть неможливість виїзду громадян до інших країн та в’їзду іноземців до Іспанії та Радянського Союзу;
  • тотальне переслідування та винищення (або ув’язнення) будь-якої опозиції, інакомислячих, повний контроль держави над інформацією, відсутність альтернативних ЗМІ, створення потужного та всеохоплюючого апарату державної пропаганди;
  • створення масових організацій для різних категорій населення – школярів, студентів, робітників, жінок – які були повністю підконтрольні державі та панівній партії.

Але були й беззаперечні відмінності, адже режим Франко сповідував принцип корпоративізму і класового співробітництва. Тобто всі суспільні групи й класи мали об’єднати свої зусилля і працювати на благо держави. Радянський режим, як відомо, просував тезу класової боротьби, вважаючи, що інтереси пролетаріату та буржуазії є діаметрально протилежними, їх неможливо поєднати заради спільної мети, а тому пролетаріат має встановити свою владу і знищити буржуазію.

В сучасній Іспанії ставлення до режиму Франко надзвичайно критичне, хоча досі існують праві й праворадикальні угрупування, які вшановують диктатора й рішуче виступають проти його перепоховання.

Як і будь-який політик, Франко викликає безліч протиріч. У Радянському Союзі його називали “кривавим диктаром”, “фашистом” і “катом іспанського народу”, зображували у вигляді носатого негідника в пілотці і з сокирою, з якої капали великі краплі крові.

Проте мало хто з радянських громадян, які споживали цю пропаганду, могли адекватно оцінити лицемірний СРСР. Адже засуджуючи іспанського диктатора, комуністи оспівували іншого гнобителя – Фіделя Кастро, на рахунку якого теж чимало жертв. Чи наприклад, ще “кращий друг” совєтів – президент Центральноафриканської Республіки Жан Бедель Бокасса – африканський людожер, який полюбляв поласувати м’ясом лідерів опозиції, а одного разу потайки нагодував свій кабінет міністрів одним із його членів.

Та це ніяк не замолює гріхи Франко. Хитрий і виверткий диктатор розумів, що потрібна якась “точка опори”, і нею в Іспанії стала релігія. Сам він ревним католиком не був, але зовнішніх атрибутів дотримувався неухильно. Саме католицька віра стала засобом політичного виживання каудильйо. Але поряд із релігією кривава жорстокість Франко не знала меж, при ньому практикувалася навіть середньовічна кара на гарроті (засудженого прив’язували до стовпа, в якому було просвердлено два отвори, крізь них пропускали мотузок, зашморгнутий навколо шиї засудженого. Кінці мотузки прив’язували до зігнутого могутнього лука, відпускали його і в такий спосіб затягували зашморг навколо шиї засудженого, поки той не вмирав).

Далеко ходити не варто, під час громадянської війни з його згоди був страчений двоюрідний брат, Рікардо де ла Пуенте Баамонде, який залишився вірним Республіці. А ще тисячі й тисячі замордованих іспанців. Та разом із тим в армії у Франко була репутація кришталево-чесної людини.

Жорстокість і чесність – неймовірний симбіоз.