“Це геніальна українська жінка. Якщо б у Франції була така, ми б змусили увесь світ говорити про неї”, – так сказав свого часу Пабло Пікассо про видатну художницю Катерину Василівну Білокур. Та, щоб отримати визнання, жінці довелося подолати чимало – тяжке селянське життя, Голодомор, війна, ще один голод. Рідна мати не розуміла тяжіння доньки до пензля, селяни перешіптувалися за спиною, мовляв, ховається за мазюканням, щоби не працювати. Та художниця, невпинно, крок за кроком йшла до своєї мети. Наразі її ім’я гордо стоїть поруч із такими майстрами як Анрі Руссо, Іваном та Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак.

Народилася Катерина в селі Богданівка Полтавської губернії (нині Яготинський район, Київщина). А ось точна дата народження невідома. Дослідники припускають, що це було 24 листопада (7 грудня) 1900 року, бо саме цей день – день святої великомучениці Катерини.

Родина Білокур була не бідною, мали чималий шмат землі, худобу, добротний дім. Окрім Катрі, було ще двійко синів – Григорій та Павло. Коли постало питання віддавати доньку до школи, то батьки вирішили, що читати вона й так уміє, а ось пара рук у господарстві точно зайвою не буде. До того ж, не треба буде одяг та взуття купувати. Натомість, посадили дівчинку за прядку, бо вже давно пора, годі байдики бити. Мала Катруся поєднувала роботу із читанням букваря.

Любов до малювання прокинулась у підлітковому віці. Але фарб дівчина не мала, тому малювала вугіллям на старих полотняних клаптях. Одного разу за цим заняттям її застала мати. Захоплення доньки не поділяла, тому насварила Катерину й суворо заборонила займатися мазюканням. Та юнка не могла покинути улюблене заняття, тому малювала потайки.

Коли стала Катерина на порі, то від женихів не було відбою. Сваталися не тільки місцеві, а й із сусідніх сіл приходили. Та дівчина на жодну пропозицію не пристала. Всім, хто хотів оженитися, говорила: “Як дозволиш малювати, то піду за тебе!” Жоден не згодився. Так і залишилася на все життя самотньою. Єдиною розрадою стануть квіти, які вона писатиме на своїх полотнах. “Цвіти, то її діти”, – так казатимуть про неї.  Але то буде згодом. А тепер мати гризе за відмови женихам, лає доньку на чим світ стоїть, що та на все село “славу” пускає своїми дурощами: “От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!” Та дівчина стояла на своєму.

У 1923 році Катерина Білокур побачила в газеті замітку про технікум художньої кераміки у Миргороді й вирішила неодмінно вступити туди. Взявши із собою два малюнки – копію чиєїсь картини та власний начерк хати, подалася на вступи. Але в технікумі ніхто на малюнки навіть не глянув, бо ж перше, що запитали – документ про закінчення семирічки, якого дівчина не мала.

Розчарована, верталася Катерина додому. На останок вирішила перекинути свої малюнки через паркан технікуму, сподіваючись, що хтось зі студентів підніме їх, оцінить і запропонує залишитися. Але ніхто не гукнув. З тяжким серцем йшла дівчина з Миргорода.

Єдиною розрадою став драматичний гурток у селі, який організувало подружжя Калитів. Вони найперші розгледіли талант Катерини й запросили її грати у виставах. Навіть батьки тому не противилися, головне щоб роботі по господарству не заважало.

Там вона заприязнилася із багатьма талановитими людьми. Грала в різних виставах. Невдовзі довідалася про набір студентів до Київського театрального технікуму й вирішила спробувати свої сили на акторській ниві. Але співбесіда закінчилася так само, як і в Миргороді: немає документу про закінчення семирічки – немає розмови.

Та Білокур ця відмова не зламала, вона ще більше впевнилася в тому, що буде художницею. Навіть поїхала до Канева на Тарасову гору й просила в Кобзаря благословення на художню працю. Вдома знову була колотнеча. Дійшло до того, що батько вже й лупцював непокірну, та дарма.

Доведена до відчаю, Катерина вирішила вкоротити собі віку – втопитися. Та саме нагодилися батьки (річка текла в кінці городу) й тут їм Катерина висунула умови – якщо не дозволяють їй малювати, то нехай вже краще поховають.

“Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки та доброго слова ти не слухаєш. А бити – я вже втомився, з тобою б’ючись!”, – вигукнув батько.

Але витівка дівчини дорого коштувала її здоров’ю. Поки вела перемовини з батьками, стояла у льодяній воді (на дворі був похмурий листопад) й застудила ноги. Через те до кінця життя ходила з ціпком.

Катерина Білокур вирішила сама опановувати ремесло. Навчилася змішувати фарби, самотужки робила пензлі. Перші роботи – портрети своїх родичів. Далі мисткиню надихали українські міти, пісні, легенди. Творчий стиль художниці сформувався у 1930-х. Її центральними “персонажами” стали квіти. Вона хотіла у своїх роботах передати тісний зв’язок людини з природою.

Знайомство з українською співачкою Оксаною Петрусенко стало перепусткою до визнання. За порадою друзів, Катерина звернулася до центру народної творчості в Києві, де їй дали рекомендації їхати на виставку до Полтави. Там вона познайомилася із художником Матвієм Донцовим, який допоміг організувати персональну виставку Білокур. Трохи згодом така виставка відбулася і в Києві (не без допомоги Донцова). Так, завдяки йому, світ дізнався про мисткиню Катерину Білокур. Відтоді міцна дружба поєднувала двох майстрів пензля.

Роботи Катерини почали експонуватися в найкращих галереях Києва і Полтави. Вона відвідала Третьяковку і була вражена полотнами світових митців.

Коли розпочалася німецько-радянська війна, Катерина майже не писала картин. Лише в 1942-му створила один зі своїх шедеврів “Квіти на блакитному тлі” й подарувала картину Київському музею імені Тараса Шевченка.

Наприкінці 1940-х з-під пензля художниці народилися чимало композицій, які принесли їй визнання. Одним із таких шедеврів було полотно “Цар-колос”, у якому Білокур відтворила життєдайну силу хліба. Картина одразу стала найвпізнаванішою з робіт Катерини. “Цар-колос” експонували в Парижі в 1957 році. Там її побачив Пікассо. Він був у захваті від полотна. Із Франції картина так і не повернулася.

У 1949 році Білокур стала членкинею Спілки художників. Окрім квітів, Катерина писала натюрморти, найвідоміші з них: “Снідання” (1950), “Квіти, яблука, помідори” (1950), “Натюрморт з колосками і глечиком” (1958-1959), “Натюрморт” (1960).

Та все ж квіти – центральні композиції полотен. Під пензлем художниці оживали соняшники, жоржини, півонії та ще безліч інших видів квіток.

У 1951 Катерина отримала одразу дві нагороди – “Знак пошани” та звання Заслуженого діяча мистецтва України, а у 1956 році – Народного художника України.

Попри те, що Катерина Білокур мала визнання та почесні звання, її життя майже не змінилося. Злидні, холодна хата, постійні хвороби, ліки, а коштів немає. І ніхто не переймався бідами художниці, ніхто не протягнув руку допомоги. Вона залишилася сам на сам зі своїм горем.

До хворих ніг додався ще й нестерпний біль у шлунку (рак). Народні методи не допомагали, а грошей на ліки не було. В останньому листі до директорки Центрального будинку народної творчості Білокур писала:

“Дорога Юлія Олександрівна, звертаюся до вас із проханням – допоможіть – пришліть мені пачечок три-чотири бесалола. Ой, то чудодійні ліки!”. Додала, що в місцевій аптеці їх немає, а наприкінці несміливо дописала: “Ну, а якщо будете посилати бесалол, то положіть і дві лимонки”.

Геть знесилену від болю Катерину Білокур відправили до Яготинської лікарні, де й прооперували. Але чи то операція була надто пізно, чи то організм вже не витримав навантаження, та 9 червня 1961 року видатна художниця відійшла у засвіти. Вона усього на кілька днів пережила свою матір, яка до останнього подиху так і не повірила у видатний талант доньки, так і не зрозуміла того “мазюкання”.

“Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва”, – так говорила Катерина Білокур.

Григір Тютюнник – сплюндрована доля, отруєне життя

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram