Пам’ятаєте, коли була в самому розпалі Революція Гідності, соцмережами ширився список речей до “тривожної валізки”, який дуже скоро став у пригоді й тим людям з Луганщини та Донеччини, які опинилися під обстрілами та мали швидко виїздити з окупації.

Це був довжелезний список із трьох десятків пунктів, які не завжди були такими вже й необхідними, але кожен міг з них обрати для себе щось раціональне. Наприклад, у цій валізці чи навіть рюкзаку (практичніше), тримали документи у водонепроникній пластиковій папці, кредитні картки та готівку, ліки найпершої необхідності і ті, що їх приймаєш на постійній основі. Саме такі речі були окремо спаковані у моїх батьків, коли вони перебували під обстрілами 2014 року в окупованому місті на Луганщині. Утім, коли вони врешті звідти виїхали (це було на початку 2015-го), вони привезли із собою щось геть для мене несподіване.

Я тоді орендувала однокімнатну квартиру в Києві, тому місцем зберігання їхніх речей став балкон у цій квартирі. Окрім одягу, який вони спакували в білі поліпропіленові мішки, серед речей знайшлася ікона, що мене геть не здивувало. Адже цілком можна зрозуміти, що коли їдеш обстрілюваною трасою, а за кермом найнятої машини сидить таксист-ватник, із яким взагалі про політику краще не розмовляти, бо може вивезти в лігво бойовиків і здати, то залишається лише молитися. Також серед їхніх речей були вирвані із сімейного старого альбому фотографії, бо везти цілий альбом усе ж важко – це не голка, як сказала мама. Навіщось там була моя золота медаль, із якою я закінчила ліцей, і яка мене ніколи не цікавила, але мама вважає, що вона мені потрібна для пам’яті. І уявляєте, серед усього цього добра затесалася одна дуже важка і велика коробка. Навіщось мої батьки вивезли із окупації не теплу мамину шубу, яка там лишилася, бо “заважка”, не, скажімо, скутер бо “завеликий”, а цілий набір каструль та каструльок. Коли я спитала їх, навіщо, батьки відповіли, що вони купували їх у придане для мене, тому це мої каструлі, тому мають бути в мене.

Звичайно, мої мама й тато знали, що в мене є набір чудових каструль, який мене повністю влаштовує, яких більше, ніж досить. Але коли ти перебуваєш у стресі, ти оцінюєш предмети не за їхньою справжньою вартістю, тобто раціонально, а вмикається сентиментальний підхід, і ти раптом бачиш, що прихопив із собою свою улюблену синю надщерблену чашку, яку вже пора викинути, або важезну коробку з каструлями, бо ці каструлі, принаймні у твоїй голові, займають не вжиткове місце, як, здавалося, повинні були б, а місце, яке пов’язане із родинними стосунками.

Так, людям навіть у ситуації виживання притаманна сентиментальна поведінка, котра часом може й зашкодити цьому виживанню. Скільки дивних речей вивезли мої знайомі та знайомі знайомих! Часто це книги, і вони теж важкі, а дехто ж віз цілу сумку книжок. У мене теж була одна книга, яку я любила читати в дитинстві, бо захоплювалася ботанікою, – “Лікарські рослини Донбасу”. Вона так і зберігається десь у покинутій відсирілій хаті моїх батьків, бо не додумалася я її прихопити у травні 2014, коли гостювала там.

У деяких багажах можуть трапитися й ризикові речі. Одна моя приятелька прихопила з Луганська “Кобзар” Тараса Шевченка, хоч і вважала це небезпечним, бо при проходженні блокпостів бойовиків у залежності від того, на кого потрапиш, це могло стати причиною відправити її “на підвал”. Але вивезти цю книгу для неї було вчинком принциповим – під час обшуку ти можеш вдавати, що ти лояльний, брехати, щоб вижити, чи аби потрапити на контрольовану Україною територію, але при тому ти знаєш, що це лише маска, що в твоїй голові все не так, як виглядає зовні, як і в твоєму рюкзаку, де лежить “Кобзар”.

Читайте також: Як мужик на Мінський ярмарок ходив

Батьки моїх знайомих перетинали блокпости із саджанцями винограду, а хтось із насінням чорнобривців, що потім саджалося та сіялося на новому місці. Хтось прихопив із собою стос малюнків маленької онуки, а хтось ніяк не може викинути ключі від покинутої квартири, хоч і розуміє, що навряд вони колись знадобляться, бо повертатися туди не збирається. А хтось в’їхав на підконтрольну українській владі територію з величезним малюнком зі всіма персонажами Сімпсонів, який придбав піч час своєї першої поїздки в Британію.

Часто люди вивозять сімейні реліквії, як столітня скатертина, що дісталася від бабусі, як вишиті рушники чи старі ікони. Але також в мішки з лахами може потрапити кульочок із сушеними абрикосами та вишнями, пакуночок з чебрецем – бо для людей, що змушені втікати від війни, це – запах та смак дому (як славнозвісні мадленки Марселя Пруста були для героя відсиланням до спогадів). І цю їстівну розкіш можна вживати ощадливо, доки не звикнеш на новому місці.

А що ж сталося з каструлями? – спитаєте ви. Чи так і продовжують лежати на балконі тієї однокімнатної квартири в Києві? Ні. У каструлях зараз вариться борщ, східний луганський борщ, який готується з помідорами, а не з буряком, а ще в них, буває, тушкуються голубці або вариться гарбузова каша. Ті каструлі я відала своїм батькам, коли вони знайшли собі місце для нового життя, і вони стали столовим начинням у новому домі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram