Йосип Каракіс – один із провідних архітекторів України XX століття. Той, хто формував обличчя Києва за радянських часів, але водночас не вдавався до тривіяльности, примітивізації форм, продовжував творити справжнє мистецтво й залишався актуальним у всі періоди – від експериментально-конструктивістських 1920-х до епохи масового панельного будівництва 1970-х. А ще – один із небагатьох провідних радянських архітекторів, які дбайливо ставилися до збереження історичної спадщини та використання її мотивів у творчості.

Йосип з’явився на світ 29 травня 1902 року в повітовому місті Балта Подільської губернії (нині на півночі Одеської області). Родина була заможною: батько, купець 1-ї гільдії, мав у співвласності цукрові й тютюнові заводи.

Від самого дитинства Йосип виявив схильність до мистецтва. Під час навчання у Вінницькому реальному училищі він відвідував уроки художника Абрама Черкаського. А з 16 років почав створювати декорації для Вінницького театру. У роки Української революції він зробив особистий вибір на користь “червоних” – малював плакати для агітаційного поїзду більшовиків. 1922 року вступив на юридичний факультет Інституту народного господарства. Але потяг до прекрасного переміг, і вже за рік він перевівся на факультет живопису до Київського художнього інституту. Відтоді все життя й творчість Каракіса нерозривно були пов’язані з Києвом.

Йосип Каракіс був учнем таких видатних архітекторів, як Павло Альошин, Валеріян Риков, Олександр Вербицький. Першим досвідом у цій царині стала робота старшим техніком на будівництві нового київського центрального залізничного вокзалу. Тоді ж, у студентські роки, Йосип знайшов кохання всього свого життя. Це була Анна Копман – студентка фортепіанного відділення консерваторії, праправнучка хасидського цадика Рафаеля Бершадського. Їхній шлюб тривав 61 рік, до смерті Йосипа. 4 листопада 1930 року з’явилася на світ їхня донька – Ірма, яка також стала видатною архітекторкою.

Наступного року Йосип Каракіс почав викладати в Київському інженерно-будівельному інституті та реалізовувати власні архітектурні проєкти. Першим із них став Будинок Червоної Армії і флоту на Липках (нині – Центральний будинок офіцерів Збройних сил України). Споруду почали зводити ще під час Першої світової війни, однак потім будівництво призупинилося. Каракіс суттєво переробив і розширив початковий проєкт, майстерно поєднавши стилістику класицизму з неоампіром.

За час своєї дільності Каракіс реалізував понад 60 архітектурних проєктів. Найвідоміші з них – ресторан “Динамо”, житловий квартал із 10-поверхівкою на вулиці Січневого повстання (нині Івана Мазепи – від Арсенальної площі до площі Слави), дитячий садок “Орлятко” для дітей робітників заводу “Арсенал”, будинки для командного складу Київського військового округу на вулиці Інститутській та на розі Володимирської і Георгіївського провулку, музей історії України (початково – художня школа для обдарованих дітей) на Старокиївській горі. З останньою в цьому переліку спорудою пов’язана тривала боротьба за збереження фундаментів Десятинної церкви та всього давньокиївського дитинця. Каракісу вдалося наполягти на тому, щоб споруду музею відсунули вбік, не забудувавши фундаменти князівських палаців, Десятинної церкви й місця досліджених археологами дохристиянських капищ.

Хоча Каракіс був одним із найвідоміших і найзатребуваніших радянських архітекторів, навіть він не уникнув переслідувань у сталінські часи. 1951 року його звільнили з роботи за звинуваченням у “безрідному космополітизмі”. Родина опинилася на межі голоду. Лише за кілька місяців йому дали роботу у сфері типового проєктування в організації Діпромісто. У межах пізнього періоду творчості Каракіс реалізував низку ескпериментальних проєктів шкіл у Києві, Луганську, Одесі, Бердянську, Донецьку, Запоріжжі. Ця робота тривала, аж поки архітектора не відправили на пенсію в 1979 році, хоча він буквально жив і пломенів новими задумами й проєктами.

“Мені 77 років. Не по своїй волі я став пенсіонером. Я здоровий, міцний, можу швидко й довго ходити по 6-8 годин. Можу копати землю, працювати сокирою, креслити, малювати, фарбувати, працювати без окулярів. День цілком заповнений. Однак змушений стати пенсіонером, викинутим, позбавленим права займатися своєю спеціальністю, якій віддав пів століття. Я вже не живу. Пенсіонер – я живий труп, позбавлений права займатися улюбленою справою”.

Останні роки життя Йосип Каракіс присвятив облаштуванню свого будинку на Русанівських садах, де також яскраво виявився його архітекторсько-дизайнерський талант. Упорядкувував особистий архів у своїй квартирі в Рильському провулку, 5, немовби готуючи його для майбутніх дослідників.

Йосип Каракіс пішов із життя 23 лютого 1988 року. Поховали його на Байковому цвинтарі Києва. 2016 року правнук Каракіса – Олег Юнаков – підготував і видав об’ємне дослідження життя і творчості видатного архітектора.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram