Ізмаїл Срезневський – філолог, славіст, історик, палеограф, український письменник та академік – з’явився на світ 13 червня 1812 року, за лічені дні до початку наполеонівського походу на Російську імперію, у місті Ярославль. Там його батько, Іван Овсійович, викладав словесність у Демидівському училищі вищих наук. Але буквально за кілька тижнів після народження сина Іван Срезневський переїхав до Харкова, де нещодавно заснували університет (нині – Харківський національний університет імені Василя Каразіна). За батьком до України вирушила й родина. Та коли Ізмаїлові виповнилося 7 років, батько нагло пішов із життя. Хлопця надалі виховувала мати – Олена Іванівна Кускова.

Початкову та середню освіту Ізмаїл отримав удома. Він дуже рано почав писати – вже у 8 років складав перші вірші, а в 16 заявив рідним, що збирається стати вченим. Як особистість Ізмаїл повністю сформувався в Україні, тут він провів близько 30 перших років свого життя і дуже полюбив українську культуру, природу, історію. Уже в 17 років Ізмаїл закінчив Харківський університет, далі працював бібліотекарем і приватним викладачем, а у 25 років захистив магістерську дисертацію на тему “Досвід про суть і зміст теорії в науках політичних”.

Після захисту Срезневський отримав посаду ад’юнкт-професора в Харківському університеті. Під впливом Петра Гулака-Артемовського, який був професором, деканом факультету, а потім і ректором університету, він захопився українською етнографією та поезією. Навколо Ізмаїла утворився харківський гурток молодих поетів-романтиків. Разом із Іваном Росковшенком Срезневський заснував “Український альманах”, де публікувалися твори поетів романтичного напрямку, деякі прозові уривки, записи народних дум і балад. Видання побачило світ у типографії Харківського університету, однак через брак коштів справа обмежилася тільки одним випуском.

Щоліта Срезневський вирушав у подорожі (зараз їх би назвали етнографічними експедиціями) теренами Харківської, Полтавської, Катеринославської губерній. Записував народний фольклор. Одного разу провів кілька місяців біля Дніпрових порогів у спілкуванні зі старими козаками-запорожцями, які пам’ятали ще Січ до її зруйнування за наказом Катерини ІІ. Наслідком цієї поїздки стала поява цілої серії книг “Запорізька старовина”. То були збірки матеріялів про минуле України від раннього литовського періоду до XVIII століття. Також вони містили багато етнографічного матеріялу (історичні пісні, думи, нариси про побут і звичаї запорозьких козаків). Проте пізніші дослідники чимало критикували збірки “Запорозької старовини” за некритичний підхід до джерел. Зокрема, на її сторінки потрапило й багато підробних, буцімто народних творів, а насправді написаних авторами першої половини XIX століття.

У той період Ізмаїл Срезневський дуже предметно цікавився розвитком української літературної мови та навіть висловлювався публічно про можливість її окремого існування від російської – що було вельми сміливим кроком для університетського викладача та вихідця з Росії. Українська мова, на думку Срезневського, – одна з найбагатших слов’янських мов. Вчений активно спілкувався і співпрацював із Амвросієм Метлинським, Левком Боровиковським, Василем Каразіним, Іваном Котляревським, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Миколою Гоголем. Проте ближче до кінця життя погляди Срезневського стали консервативнішими: він продовжував визнавати цінність “малоросійської писемності”, але не вважав її приналежною окремому народу.

Протягом 1839-1842 років Ізмаїл Срезневський здійснив “гранд-турне” по слов’янських землях Австрійської та Османської імперій (Чехія, Моравія, Крайна, Сербія, Чорногорія, Далмація, Словаччина, Галичина). Ставши професором Харківського університету, заснував тут школу вчених-славістів. Займався панславістичними дослідженнями, вивченням дохристиянських культів у різних слов’янських народів. Не полишав також українознавчих студій. Так, у 1839 році вийшла його праця “Історичний огляд цивільного устрою Слобідської України від часу її заселення до перетворення на Харківську губернію”.

У 1840-х Ізмаїл Срезневський залишив Україну та переїхав до Московського, а потім і Санкт-Петербурзького університету. 1854 року був обраний ординарним академіком Імператорської академії наук. Одружився з Катериною Федорівною Тюріною, у шлюбі народилося 8 дітей, кожен із яких мав свій талант: хтось став істориком, хтось – філологом, юристом, художником, співаком, метеорологом.

У завершальний період життя та діяльності Ізмаїл Срезневський захопився справою публікації давньоруських писемних пам’яток, а також укладання давньоруського словника. Ця праця розтягнулася в часі, і словник почали публікувати лише через 10 років після смерті вченого. Срезневський пішов із життя 21 лютого 1880 року в Санкт-Петербурзі, поховали його в родинному маєтку на Рязанщині.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram