Останнім часом досить багато писалось і говорилось про необхідність якось по-новому подивитись на творчість Тараса Шевченка, а заразом і переглянути критерії оцінки найпрестижнішої української премії в галузі мистецтва – Шевченківської. Цей погляд “по-новомуˮ вже викликав суперечки в мистецькій спільноті, і тому хотілось би… ні, не те щоб підкласти дров у багаття, а скоріше навпаки – проаналізувати з точки зору історичної перспективи, починаючи з 1962 року, коли премію було вручено вперше. Спробуємо це зробити, обмежившись лише сферою музичного мистецтва.

Для довідки. 27 лютого Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив лавреатів премії 2020 року:

У номінації “Літератураˮ – Маріанна Кіяновська з книгою “Бабин Яр. Голосамиˮ і Тарас Прохасько зі збіркою есеїв “Так, але…ˮ

У номінації “Музичне мистецтвоˮ – гурт ДахаБраха – Марко Галаневич, Ніна Гаренецька, Олена Цибульська, Ірина Коваленко – з музичним альбомом “Шляхˮ.

У номінації “Візуальні мистецтваˮ – Олександр Глядєлов з мистецьким проєктом “Карусельˮ.

У номінації “Публіцистика, журналістикаˮ – Євгенія Подобна з виданням “Дівчата зрізають косиˮ.

У номінації “Театральне мистецтвоˮ – музично-театральна формація “Нова операˮ у складі Романа Григоріва та Іллі Разумейка і режисера Владислава Троїцького з оперою “ЙОВˮ (IYOV).

Читайте також: Шевченківські лавреати – що знає про них Вікіпедія?

Театральне мистецтво – IYOV

Взагалі за всю історію Шевченківської премії оперні вистави відзначали 6 разів. І, що цікаво, у радянські часи відзначали свіженькі українськомовні оперні вистави. А в часи незалежної України навпаки – вистави опер західних авторів позаминулого століття, здійснені іноземними мовами. Ось такий парадокс – за часів московської окупації, виходить, ми значно більше цінували українське оперне мистецтво й українське слово, ніж у часи незалежності. Щоправда дві з чотирьох відзначених опер – “Богдан Хмельницькийˮ Костянтина Данькевича й особливо “Арсеналˮ Георгія Майбороди хибують як неприйнятними історичними перекрученнями, так і надмірним соцреалістичним патосом. Чого не можна сказати про “Золотий обручˮ Бориса Лятошинського і “Катерину Ізмайловуˮ Дмитра Шостаковича, яка також у 1970-ті роки йшла в Київській опері українською (щоправда пізніше, вже в кінці 1980-х, уже – російською). Ці шедеври варті нашої уваги й сьогодні, але їх не ставлять.

З часу відзначення “Богдана Хмельницькогоˮ пройшло немало-небагато – 42 роки! І ось знову українська опера – на Олімпі українського визнання! Це справді прорив!

Щоправда опера IYOV – не зовсім опера, оскільки в ній немає персонажів як таких. Є лише читець, точніше – читкиня, яка читає біблійну оповідь про нещастя Йова, і є вокалісти, які поміж читаннями співають переважно на тексти латиномовного реквієму. Це наближує “Йоваˮ до ораторії, чи навіть пассіону (пам’ятаєте, як у Баха – “Страсті по Матвіюˮ).

Є ще одна особливість. Якщо раніше в опері центральною фігурою був композитор, у “Йовіˮ – це режисер. Тобто Влад Троїцький. Музика опери майже не запам’ятовується, а ось візуальна картинка з вокалістами навколо відкритого роялю, контрастним освітленням, димом на сцені й і відеорядом на тлі запам’ятовується і дуже надовго.

І, нарешті – звукопідсилення. “Йоваˮ не співають голосами на сотню децибел, які перекривають оркестр із сотні музикантів. Її співають камерними голосами в супроводі роялю, віолончелі й ударної установки, а маса звуку досягається вже завдяки звукопідсиленню. Це наближує “Йоваˮ до рокопери і, до речі, дозволяє зекономити на зарплаті оркестрантів.

Гурт ДахаБраха

Як не дивно – це також проєкт Влада Троїцького. Але ось тут – саме музичний проєкт.

І знову дещо з історії Шевченківської премії. Вокальні гурти її здобували двічі – це “Явірˮ (1985) і “Пікардійська терціяˮ (2008). До речі, обидва зверталися до народних пісень, але, на відміну від ДахиБрахи, є виключно чоловічими й майже ніколи не використовували музичних інструментів.

До недавнього часу окрім власне музичної і театральної номінації існувала ще номінація “концертно-виконавська діяльність”. Тому Шевченківську премію могли одночасно отримати, наприклад, композитор і співак, або композитор і колектив. Траплялись, щоправда, і курйози, наприклад, коли саме в музичній номінації раптом перемагав балетмейстер. Зараз концертно-виконавську номінацію відкинули, можливо, заради економії грошей, і це призвело до досить неприємної ситуації. А саме – серед конкурентів ДахиБрахи опинився… легендарний композитор Леонід Грабовський.

Можна здогадатись чому Грабовський не мав шансів отримати премію в принципі. Останній його твір Credo in nostra vittora, презентований на КиївМузикФесті, був присвячений 5-й річниці Революції Гідності. Чи могла ця обставина викликати симпатії в еліт, що мають протилежні ціннісні орієнтири?

Утім, якщо хтось думає, що ДахаБраха здобула премію незаслужено – помиляєтесь. Послухайте їхній альбом “Шляхˮ і все зрозумієте.

Альбом складається з 10 пісень, записаних у різних регіонах України – від Волині до Луганщини й Бахчисарая. Одна з них, Salgir Boyu, виконується кримськотатарською мовою, дві – близьким до російської луганським діалектом, інші – українською (теж не без діалектних особливостей). Окрім різноманітних ударних у піснях обов’язково присутня віолончель – мабуть єдиний інструмент, який вміє вести як лінію баса, так і неперевершеної експресії мелодію. Кожна пісня має свою драматургію, починаючись від тихих і прозорих звучань, і поступово набираючи динаміки й темпу. А ось гармонія в більшості пісень мінімалістична, лише дві, а інколи навіть одна функція – так створюється певна атмосфера, що занурює слухача та тримає його ще довго після прослуховування альбому. Сам цикл теж має певну драматургію від дуже атмосферних звучань зі стародавньою дримбою до обережного включення елементів рокмузики, електронних гітарних ефектів і, нарешті, полтавського багатоголосся з більш розгорнутою палітрою гармонічних функцій.

З точки зору проникнення в глибини українського епосу ДахаБраха лишає позаду навіть багатьох іменитих композиторів і спокійно може надихнути теоретиків якщо не на докторські, то принаймні кандидатські дисертації. Річ у тім, що дівчата з ДахиБрахи, так само як і наша нова представниця на Євробаченні – Катерина Павленко, у студентські роки вивчали фольклор і пройшли школу “Кралиціˮ в Київському університеті культури. А це дуже цікавий досвід, якого не мають навіть більшість професійних композиторів. Так, їх музика може видаватися надто складною для масового слухача, але хіба варто орієнтуватись на маси, особливо у світлі їх останнього сумнівного вибору?

Отже, маємо цього року цікавий і виразно український, попри цілковиту відсутність таких елементів одягу як шаровари й вишиванка, трикутник – IYOV, ДахаБраха та Go_A. Це є нова актуальна (!) українська реальність. І викристалізувалась вона як відповідь на відверто протилежний вибір більшості громадян України, вихованих на іншому трикутнику – “сватахˮ, “кварталіˮ і “муркєˮ.

А який із трикутників більше до душі вам?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram