Іванна Блажкевич – дитяча письменниця, громадська діячка, просвітниця. Усе життя жінка присвятила боротьбі проти гнобителів українського народу. За це поляки вбили її двох маленьких донечок, а за голову самої Іванни призначили чималу винагороду. Пізніше Блажкевич за просвітництво селян шовіністи віддухопелили палицями до півсмерті. Та вона неначе Фенікс воскресала з попелу й знову ставала на захист національної самобутності українців.

Народилася майбутня письменниця 9 жовтня 1886 року в селі Денисові Королівства Галичини та Володимирії (нині село Денисів Козівського району Тернопільської області). Дівчинка була третьою дитиною в родині Бородієвича. Батько був культурно-громадським діячем і народним вчителем. Мати за походженням була полькою, але вважала себе українкою й цим дуже пишалася. Коли Іванці ще не було й трьох років, мама відійшла у засвіти. Дівчинкою опікувався дід по матері Сильвестр Щепановський. Він зумів прищепити онучці любов до природи, а ще балував дитину різними оповідками та казками.

Початкову освіту Іванка отримала в рідному селі, далі вчилася в Тернопільській семирічці. Навчання давалося легко, тому вона без жодних труднощів склала екстерном іспити до Львівської учительської семінарії.

То були буремні роки, українці підіймалися на боротьбу проти своїх катів, які століттями пригноблювали й мучили народ. Марко Каганець, один із таких борців створив й очолив організацію “Народний комітет”. До товариства входили селяни, які не побоялися виступити проти гнобителів. У лютому 1908 року жандарми Австро-Угорської імперії схопили та закололи багнетами Каганця.

Хвиля протестів прокотилася краєм, громадськість піднялася в протестах проти звірячого вбивства. Іванна, до глибини серця вражена смертю Марка, написала вірш “Грудка на домовину Марка Каганця”. Його надрукували у львівському часописі “Народне слово”. Це був дебют молодої поетеси. Наступні поезії були також розміщені на шпальтах цього видання: “Над свіжою могилою Адама Коцка”, “Старадальній матері О. Січинській”, “Жертвам ляської сваволі в Чернихові”. Своїми полум’яними віршами Іванна гнівно виступала проти окупантів.

У лютому 1911 році Бордієвич вийшла заміж за вчителя із сусіднього села, відтоді вона стала Іванною Блажкевич. Після весілля молоде подружжя вчителювало по селах Станіславіщини (нині Івано-Франківська область). Коли вибухнула Перша світова, чоловіка Іванни забрали на фронт, згодом дружина отримала звістку, що Іван перебуває в полоні.

Сама ж Іванна долучилася до національно-визвольного руху. У 1918 році вона стала делегаткою від Галицької округи до Народних зборів, що проходили у Львові. Наступного дня новостворена ЗУНР доручила Блажкевич очолити на території Галичини ліквідацію жандармських відділків. Але республіка швидко розпалася, і почалися масові репресії. Іванна також потрапила під пильне вороже око. Почалися погрози, арешти, цькування. Неодноразово жінка зазнавала тілесних ушкоджень. Менше як за два тижні в помешканні Блажкевич провели 17 обшуків. Нічого не знайшли, але надто вона муляла око владі. Зрештою її вирішили запроторити в холодну. Іванна довідавшись про арешт втекла до лісу й кілька місяців там переховувалася. За її голову призначили чималу нагороду, проте вона залишалася невловимою.

У жовтні 1921-го повернувся з полону чоловік Іванни. Цей період став плодотворним у літературній діяльності Блажкевич. Її праці виходили одна за одною, це були і п’єси, і збірки поезій. Окрім того, Іванна поринула у культурно-громадське життя. Вона організувала читальні, різноманітні гуртки, допомагала з відкриттям дитячих садків і сиротинців. Проводила збори на яких виступала з доповідями. Писала статті про патріотичне виховання в коломийському журналі “Жіноча доля”. Один зі своїх дописів вона закінчила такими рядками:

Допоможи, Боже,
Дожити хвилини,
Коли на Вкраїну
Знов Воля прилине;
Коли кінець прийде
Наших терпінь, мук;
Коли ми пірвемо кайдани із рук.
І скинувши з себе ворожу кормигу,
У вільних народів запишемось книгу.

У Блажкевичів було п’ятеро діток, проте вижило лише двоє. Одна донечка, Любомира, померла ще під час Першої світової війни. Шестирічну Софійку та чотирирічну Любцю отруїли поляки, пригостивши малечу на вулиці шоколадом з отрутою. Наступного дня після похорону, Іванна отримала листа, в якому йшлося: “Смерть твоїх хаменят – то початок нашої помсти”.

Із 1936 року Іванна Омелянівна працювала директоркою Повітового союзу кооператив у Тернопілі. Вона на підводі об’їздила майже всі села на західній території України, продовжувала займатися культурно-просвітницькою діяльністю. За таке віддане служіння людям, жінку, в листопаді 1938 року в межах так званого “осмирення народу”, як злодійку схопив каральний загін. Блажкевич вивезли за село, де вона отримала 120 ударів палицею.

Понад три місяці лікарі львівської лікарні намагалися повернути Іванну до життя. Чисельні переломи, рвані рани, на ній не були живого місця. Але жінка наперекір всьому вижила й продовжила свою боротьбу проти польських загарбників. Щоправда, до кінця своїх днів вона ходила з ціпком.

Події 1939 років, а точніше прихід совітів, Блажкевич вітала з хлібом-сіллю. Вона сподівалася, що скинувши польське ярмо, дихатиметься на повнії груди. Але яким же гірким було розчарування. Червоні часу не гаяли, тисячі національно свідомих українців опинилися в Сибіру, розкуркулення, насильницьке впровадження колгоспів. Кат просто змінив ката, не більше.

За радянських часів Іванна Омелянівна всю свою силу віддала літературі. Попри поважний вік не сторонилися й громадського життя. Її твори друкувалися в журналах, виходили збірки віршів та оповідань. Завдяки старанням Ірини Вільде та Олеся Гончара, Іванну Омелянівну в 1963 році прийняли до Спілки письменників СРСР.

2 березня 1977 року Іванна Блажкевич відійшла у засвіти. Похована на цвинтарі в рідному селі Денисові.

У 1993 році засновано літературну премію імені Іванни Блажкевич, яка щороку видається українським літераторам у її рідному селі на день народження письменниці.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram