Один із найуславленіших українських льотчиків-асів Другої світової війни, Іван Никифорович Степаненко народився рівно 100 років тому, 13 квітня 1920-го, у селі Нехайки (нині Драбівський район Черкащини). Родина була простою, роботящою, багатодітною – Іван став сьомою дитиною. Але страшним смерчем пройшлися колективізація й Голодомор початку 1930-х років, під час якого померли батько, мати, брат і троє сестер. Іван дивом залишився живим, його виховувала старша сестра Варвара.

Коли 1976 року побачило світ перше видання спогадів Степаненка “Полум’яне небо”, радянські цензори (притому, що часи вже давно були не сталінські) спробували максимально спотворити та приховати згадку про цю родинну трагедію. Адже, як стверджувала комуністична пропаганда, жодного Голодомору не було – щонайбільше, “деякі продовольчі труднощі”. І не могла ж від них постраждати родина відомого аса, двічі Героя Радянського Союзу! Тож у виданні містилася лише коротка згадка про якісь “епідемії”:

“Дитинство пригадується мені постійним прагненням до шматка хліба. Голодним, босим було воно, але й… щасливим. Особливо тієї пори, коли відступали морози. Донині з жахом згадую ті страшні дні, коли селом прокотилися епідемії. Першим помер батько, потім – мати, брат Тимофій, сестриці Марина, Маруся, Катерина”.

Коли хлопцеві було 11 років, він уперше побачив над рідним селом літак. Відтоді його захопила мрія стати льотчиком. У 1938-му довелося продати батьківську хату в Нехайках і переїхати до старшого брата, теж Івана, у Дніпродзержинськ (нині Кам’янське). На виручені кошти майбутній ас придбав перший у своєму житті наручний годинник, але дорогою в поїзді його викрали злодії.

Іван Степаненко

У Дніпродзержинську Іван Степаненко працював слюсарем на вагоноремонтному заводі. Вступив до місцевого аероклубу, опанував літак У-2 – знаменитий “кукурудзник”, навчився стрибати з парашутом. У квітні 1940-го був направлений до Качинської військової авіаційної школи під Севастополем, яку через рік закінчив за прискореним курсом – почалася німецько-радянська війна.

Усю війну Степаненко пройшов у лавах 4-го винищувального авіаційного полку. Літав на британських винищувачах Hawker Hurricane, радянських І-153 “Чайка”, І-16, Як-7Б, Як-1, Як-9. Першу повітряну перемогу здобув на Брянському фронті влітку 1942 року, коли залпом реактивних снарядів знищив німецький пікірувальний бомбардувальник Junkers 87.

За роки війни Іван Степаненко встиг взяти участь у битвах під Сталінградом, на Кубані, під Орлом, у Білорусі та Курляндії. Пройшов шлях від сержанта до майора, командира ескадрильї. Виконав 414 бойових вильотів (майже на 100 більше, ніж Іван Кожедуб), взяв участь у 118 повітряних боях, особисто збив 33 літаки ворога і ще 9 – разом з іншими пілотами. Це п’ятий результат з-поміж українців-асів Другої світової війни після Івана Кожедуба, Дмитра Глінки, Івана Бабака та Петра Гнида. Але й сам Іван шість разів був підбитий, сідав на вимушені посадки, двічі діставав поранення.

Протягом останніх місяців війни Степаненко брав участь у блокуванні німецької групи армій “Курляндія” на території Латвії. Свою останню повітряну перемогу здобув 7 травня 1945 року, знищивши транспортний літак Junkers 52, який евакуйовував німецьких офіцерів.

За подвиги, здійснені під час німецько-радянської війни, Іван Степаненко був нагороджений багатьма орденами й медалями. Двічі – “Золотою Зіркою” Героя Радянського Союзу (13 квітня 1944-го і 18 серпня 1945-го). Так, він став одним зі 154-х двічі Героїв Радянського Союзу.

Під час війни Іван зустрів і своє кохання. Навесні 1944-го, коли після вручення першої “Золотої Зірки” повертався з Москви на фронт, у поїзді познайомився з дівчиною Тетяною, донькою полковника. “Стою у вагоні, бачу – крокує платформою бравий льотчик. Мимоволі загадала: якщо ввійде в наш вагон – це буде моя доля!” – згадувала вона. Познайомилися, обмінялися адресами, почали листуватися, а восени одружилися. Подружжя виховало двох синів.

У повоєнний час Іван Степаненко закінчив Військову академію імені Фрунзе та Військову академію Генерального штабу. Продовжував літати, опанував реактивні винищувачі МіГ-15, МіГ-17, МіГ-23. Дослужився до звання генерал-майора авіації (1958), був заступником командувача 30-ї та 14-ї повітряних армій (Прибалтійський та Прикарпатський військові округи).

Під час випробувань надзвукових літаків Іван Степаненко ушкодив легені, а в 1974 році в одному з польотів літак зазнав аварії – довелося катапультуватися. За станом здоров’я в 1976-му генерал вийшов у запас. Переїхав до Черкас за вказівкою лікарів. Не забував і про рідне село Нехайки, де за його сприяння побудували нове приміщення для школи.

Іван Степаненко дожив до відновлення незалежності України. Уже в 1990-ті президентськими указами отримав звання генерал-лейтенанта Збройних сил України, був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни” та орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (до речі, став одним із найперших кавалерів цього ордена). Пішов із життя у 87 років, 31 травня 2007-го. Похований на почесній алеї міського кладовища Черкас.

Марія Савіна: Сцена моє життя

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]