Іван Максимович Сошенко – український маляр і педагог, який колись допоміг викупити Тараса Шевченка з кріпацтва. Педагог і літератор Михайло Корнійович Чалий дуже влучно охарактеризував життя художника:

“Трудівниче життя Івана Максимовича не багате зовнішніми, видатними фактами, проте воно не позбавлене значення внутрішнього, а саме, у ставленні його правдивої та у найвищому ступені гуманної особистості до оточення його, яке зовсім не відзначалося тими самими моральними чеснотами. Працюючи все життя завжди був бідним, ніби виправдовував слушність французької приказки: бідний, наче художник”.

Іван народився 14 червня 1807 року в Богуславі. Змалку хворобливий і кволий хлопчина тулився до дорослих, особливо до свого діда, який умів зацікавити онука цікавими розповідями про минувшину. Грамоті малого навчала бабуся, згодом здобував освіту у дяка Свято-Покровської церкви Якова Піроженка. Коли хлопцеві виповнилося 13, бабця влаштувала Івана до свого племінника – маляра Степана Превлоцького. Свого часу в нього вчився і Тарас Шевченко. Та знайомство виявилося непростим. Сошенко, щойно переступив поріг майстерні, почав глузувати з майстра, що дуже образило Превлоцького. Він навідріз відмовився брати задерикуватого хлопця. Бабуся довго вмовляла й онука, і Степана, залагодивши конфлікт, останньому сказала навчати непокірного розбишаку добре та різок не жаліти.

Превлоцький виявився людиною доброї вдачі, старанно навчав хлопця основам мистецтва. Іван же більше не бешкетував, науку засвоював швидко, а ще на знак подяки став допомагати Степану по дому: і дрова носив, і піч топив. Вісім років тривало навчання, а потім Превлоцький сказав, що вже передав усі знання Івану, і він тепер може йти творити самостійно.

Сошенко, щоб уникнути конкуренції із вчителем, переселився до іншого родича – брата Степана Олександра Превлоцького. Роботи у художника вистачало. Адже ще на другому році навчання він отримав замовлення від Троїцької церкви. Із завданням впорався на відмінно, і відтоді слава про нього як про іконописця ширилася околицею. До речі, за цю роботу молодий маляр отримав непогані гроші, які відправив батьку, щоби той придбав клапоть землі. Тож Сошенко заробляв гріш оздобленням церков і монастирів. Натурниками для святих образів були ченці.

У 1831-му в Лебедин приїхав посланець із Петербурга, там саме працював Сошенко. Інспектор вирішив познайомитися з іконописцем, адже вже чув його прізвище. Вперше він дізнався про Івана, коли той оздобив ворота псарні пана Енґельгардта. А другий якраз під час інспекції, йому сподобався свіжий стінопис. Вражений роботами пан Рибачков, так його звали, зустрівся з маляром. У розмові розказав про Імператорську академію, живописців, про художні зібрання Ермітажу. Відтоді Іван почав марити імперською столицею.

Щоб потрапити у Петербург потрібні були гроші. Сошенко заходився похапцем розпродувати свої пожитки, на чому “нагріли” руку гендлярі, заплативши найнижчу ціну. Окрім того, чиновники, що оформлювали паспорт на виїзд, зажадали чималих хабарів. Обдертий як липа, але сповнений сподівань Іван попрямував до міста Петра.

Холодний і непривітний Петербург зустрів українця дощем і холерою. Іван, за душею якого були три рублі, заходився облаштовуватися в місті. Винайняв комірчину на Васильєвському острові, і почав шукати можливості потрапити до академії.

У той період в Петербурзі було чимало українців. Так Сошенко познайомився з істориком Григоровичем, який бувши професором академії, допоміг художнику в 1834-му отримати перепустку в бажаний навчальний заклад. Тепер Іван як вільний слухач мав право навчатися живописом, копіювати картини з Ермітажу, що дозволяло заробляти на життя.

Сошенко вдало склав іспити, але сама наука давалася досить складно. Його знань, отриманих від Превлоцького, було замало. Якби мав гроші, то спочатку б закінчив класичну гімназію фахової освіти. Але таких статків українець не мав, ба більше, щоб заплатити за комірчину та мати кусень хліба, йому доводилося чимало працювати. Іноді навіть доводилося пропускати заняття. Йому на допомогу прийшли самі вчителі – художники Олексій Венеціанов та Карл Брюллов. Бачачи старання та хист до живопису підтримували свого учня. Із кожним семестром Сошенко вдосконалював майстерність, картини ставали кращими, від цього зростала також впевненість у своїх силах, а ще почали з’являтися гроші.

Якось Іван почув про земляка на ім’я Тарас і вирішив зустрітися з ним. Художника вразив вигляд Шевченка – босий, в обдертому одязі.

“Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живопису. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята”, – писав Сошенко.

А далі події розгорталися досить стрімко – Іван познайомив Тараса з Євгеном Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Брюлловим, Мокрицьким. Завдяки яким, як відомо, Шевченка викупили з кріпацтва (розіграли в лотерею портрет Жуковського пензля Брюллова, а виручені кошти пішли на викуп).

Після звільнення Сошенко запросив жити Тараса до себе. А мешкав він уже в гарній мебльованій квартирі, яку здавала одна пані. У цієї жінки жила племінниця, сирота, 15-річна Амалія. Іван часто малював з неї портрети, у 1839-му вона також позувала і для Шевченка. Іван був по вуха закоханий у цю дівчину, і вирішив посвататися до неї. Але тут сталася неприємна подія. Якось Сошенко застав Амалію і Шевченка в ліжку:

“Нашому братові художнику закохатися неважко, і я полюбив її від душі й навіть, грішний чоловік, подумував було з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Довго я приховував невдоволення їхніми близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири.”

У художника стався нервовий зрив, розвилася астма, а потім вчепився і туберкульоз. Сирий клімат та хвороби змусили Івана повернутися додому. Шевченко перебрався до нового приятеля Григорія Михайлова, а Амалія потайки бігала до Тараса.

Робота для Сошенка знайшлася у Ніжинському училищі. Але клімат був не надто кращий, такі ж дощі, багнюка, стан художника погіршувався. До того ж місцеві мешканці не розуміли картин Івана, вони були далекі від таких понять як гра світла і тіні, історична правдивість тощо. Для них це була лише столична маячня. Двічі Сошенко малював портрет місцевого архімандрита, але так і не вгодив богомазу. Зрештою він заплатив художнику лише за полотно та фарби.

Замовлень художник не отримував, малював лише для себе. На посаді вчителя платили мало, харчувався так-сяк і це лише погіршило стан здоров’я. Хвороби, депресії. Не відомо чим би це все закінчилося, якби лютневого ранку 1846-го до нього не завітав Шевченко разом із гімназистами.

Після цього візиту ставлення містян дуже швидко змінилося. Учні, які раніше вважали свого наставника повним невдахою, роззявивши рота, слухали вірші Кобзаря присвячені Сошенку. Згодом директор Немировської чоловічої гімназії Подільської губернії Єгор Зимовський запросив Івана Максимовича на посаду викладача малювання.

Десять років пропрацював Сошенко у цій гімназії. Здоров’я покращилося, згодом його підвищили до чину колезького секретаря, а потім обрали почесним городянином. Налагодилося й особисте життя. Він одружився зі своєю колишньою ученицею Марцеліною Віргінською. Щоправда, бідні, але гонорові батьки шляхтянки довго не могли змиритися з вибором доньки.

Директор гімназії, де працював Іван Максимович, був дуже лихої вдачі. Нерідко принижував художника, мовляв, ви ж навчені стругати олівці, тож приготуйте мені їх, і гигикав. Сошенко довго терпів, аж поки до нього на урок не увірвався розлючений директор і заходився шмагати різками учня. Сошенко від побаченого втратив свідомість, а прийшовши до тями – покинув роботу.

Сошенко перебрався до Києва, де впродовж 20 років пропрацював у Другій гімназії. Жінка тяжко хворіла, а тому за три роки повернулася до Немирова. Чоловік, не маючи змоги покинути викладацьку справу, висилав дружині гроші. Дітьми їх Бог не благословив.

У 1859-му відбулася друга після сварки зустріч Шевченка з Іваном. Тарас Григорович подарував йому кілька рукописів. Сошенко натомість познайомив Кобзаря з Михайлом Чалим, який став першим біографом Шевченка.

Могила Сошенка у Корсуні. Фото: Олекса Київ/CC BY-SA 3.0

У 1861-му Іван Миколайович провів тлінки Шевченка на Чернечу гору, невдовзі померла й дружина. Сошенко залишився сам. Тяжко працював, писав портрети, але грошей все одно майже ні на що не вистачало. Але і з того дріб’язку купував м’ясні обрізки та ходив годувати безпритульних котів і собак.

Передчуваючи скору смерть, Іван Миколайович зібрав гроші на свій похорон, а тоді вирішив провідати рідні місця. Але так і не доїхав: застудився, зліг і 19 липня 1876 року відійшов у засвіти.

Сошенко написав відносно невелику кількість картин, а збереглося їх ще менше. Художника пригнічувало те, що він не залишив по собі масштабніший спадок. Попри поширене уявлення, Сошенко не писав у манері Брюллова, якій притаманні помпезність, статичність, декоративність. Сошенко був самобутнім митцем, який змальовував скромні сюжети в притлумливій, лагідній тональності й мав свій окремий шлях у живописі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram