Іван Селезньов – яскравий і характерний представник живописної школи другої половини ХІХ століття. Його роботи на історичні та жанрові теми незмінно експонувалися на художніх виставках Петербурга. Талановитий послідовник академічних тенденцій, Селезньов писав твори, які окрім високої професійної манери виконання відзначені вишуканою сентиментальністю та ліричністю. Художник був одним із організаторів Київського товариства релігійного живопису й разом зі своїми учнями по Художній школі Мурашка брав участь наприкінці 1880-х років у відновленні фресок XII століття в Кирилівській церкві Києва.

Народився Селезньов 3 січня 1856 року в Києві у родині селян. Змалку був розбишакою, вулиця – перша альма-матер. Та згодом, взявшись за розум, вступив до Київської гімназії. Там в Івана прокинулася жага до пензля, свою подальшу долю він бачив тільки за написанням картин. Тому не дивно, що наступним закладом для здобування освіти Іван обрав Санкт-Петербурзьку Академію мистецтв. Вступивши до академії, потрапив у клас Павла Чистякова, який і пробудив у студента інтерес до історичного жанру.

За роки навчання Іван отримав шість відзнак за свої роботи, зокрема – срібними медалями (1876 – отримав дві Малі срібні медалі, 1877, 1878 – Велику срібну медаль); золотими (1880, 1882). За програмну роботу “Яків упізнає одяг сина свого Йосипа, проданого братами в Єгипет” художник у 1880-му удостоївся Малої золотої медалі. Випускна робота “Святий Сергій благословляє Дмитра Донського на битву” і Селезньов нагороджений званням класного художника I ступеня. За полотно “Князь Дмитро Юрійович Красний у летаргічному сні” отримав найвищу академічну відзнаку – Велику золоту медаль і можливість поїхати за кордон для вдосконалення майстерності. У 1883-му Селезньов їде в Рим, оселяється там на три роки. У цей період було створено низку полотен італійської тематики.

По завершенню стажування повертається на Батьківщину, відкинувши пропозицію оселитися в Петербурзі. У Києві Іван влаштувався викладачем у Київській малювальній школі Миколи Мурашка. Свої роботи виставляв в Академії мистецтв, на виставках Київського товариства художніх експозицій.

У ті роки Селезньов одружився із Вірою Платонівною Ляміною, але не встигли молоді побратися, як сталася масштабна пожежа в квартирі художника. Нервове потрясіння призвело до психічних розладів дружини. Довге лікування, реабілітації, але майже ніяких результатів. Зрештою, Віра рано пішла з життя, залишивши Івана вдівцем.

Щоби відволіктися від душевного болю, Селезньов разом із Мурашком організували товариство релігійного живопису.

До участі в розписі Софійського собору Селезньова залучив видатний історик мистецтва, археолог, професор Адріан Прахов. Імператорське російське археологічне товариство доручило йому очолити реставрацію живопису двох найдавніших храмів Києва – Софійського собору та Кирилівської церкви. Там, де на стінах цих храмів не збереглися фрески часів Русі, було вирішено написати нові композиції олійними фарбами. Спочатку взялися за Кирилівську церкву. Керівник реставраційних робіт Адріан Прахов запросив розписувати її Михайла Врубеля, а також молодих викладачів і учнів Київської малювальної школи Миколи Мурашка, зокрема й Селезньова.

Із реставрацією фресок у Кирилівській церкві Іван впорався блискуче, тому наступною роботою стало оздоблення Софійського собору.

Селезньов славився не лише своїми роботами, а й педагогічною діяльністю. Учні любили свого наставника, називаючи його “ходячою енциклопедією”.

“У нього були найцінніші якості справжнього педагога – терпіння і мудрість, дар живописця, висока ерудиція, які доповнювалися такими людськими якостями, як душевність і доброта”, – Оксана Сторчай, мистецтвознавець

У своєму домі Іван давав приватні уроки, плату брав невелику – три рублі та дровиняку, щоб було чим пічку натопити. На ній готувався чай для вихованців.

У 1898-му Селезньова запросили викладати малювання до Політехнічного інституту. За два роки Іван Федорович перейшов до Київського художнього училища. Із 1911 до 1914 був його очільником.

Відійшов у засвіти Селезньов у 80 років, саме в розпал сталінських репресій. Чекісти звинуватили його в українському буржуазному націоналізмі, але його не заарештували, або просто не встигли. Він доживав свій вік разом із рідною сестрою й помер 31 березня 1936 року.

Тадей Рильський: Я помру, а Україна зостанеться

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram