Він був інтелектуалом, справжнім світилом української еміграції. Його наукові публікації та есеї мали неабиякий вплив на просвітників України. Студенти обожнювали свого викладача й не пропускали жодного заняття. Відомий історик, політолог, публіцист не діждався головного – прижиттєвого пошанування на Батьківщині.

Іван Лисяк-Рудницький народився 27 жовтня 1919 року в столиці Австрії – Відні. Його батьками були адвокат та відомий політик Павло Лисяк та педагогиня Мілена Рудницька, яка була очільницею Союзу Українок. Але сімейне життя не склалося. Коли малому виповнилася 2 роки, батьки розлучилися. Іван залишився із матір’ю, проте Рудницький до самої смерти допомагав і фінансово підтримував сина.

У той надскладний період було важко всім. Адже поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 років стала справжнім випробуванням для українських діячів. Надія на створення нової держави – втрачена, а теперішнє життя вимагало пристосування.

Попри все, Іван отримав серйозну й ґрунтовну освіту, закінчивши спочатку гімназію, потім Львівський університет. У той час студента понад усе цікавило літературне мистецтво, він багато читав, особливу увагу звертав на нові твори. Іноді й сам пробував писати. Під псевдонімом Іванна Брусна публікувався в журналі “Жінка”.

Із початком Другої світової війни, коли радянські війська вдерлися до Галичини, чимало галицької інтелігенції подалося в еміграцію. Та Іван із матір’ю залишилися у Львові. Але радянізація почала тиснути з усіх боків, і ледь дочекавшись, поки син завершить останній семестр, Мілена разом із ним нелегально від’їжджає до Кракова. Звідти в 1940-му – в Берлін, де Іван продовжує навчання на факультеті зовнішніх відносин.

По завершенню навчання їде до Праги й приступає до написання дисертації при Празькому університеті. Тема роботи – Політичні погляди Драгоманова. Невдовзі його обрали очільником Української академічної громади в Празі. Отримавши докторську ступінь, Лисяк-Рудницький подався до австрійського містечка Фельдкірха.Тут він отримує сумну звістку про смерть батька, окрім того без грошей Лисяка-старшого нащадок потрапив у матеріяльну скруту.

Але за рік його фінансові справи покращились – Іван одружився з американкою Мері Джоан Бері, й за два роки Лисяки-Рудницькі емігрували до Сполучених Штатів Америки.

Тут Лисяк-Рудницький спочатку працює в Гарвардському проєкті – наданні юридичних послуг емігрантам із Радянського Союзу. Невдовзі, отримавши стипендію на навчання в Колумбійському університеті, до Івана приходить визнання – відредагована ним збірка листів Драгоманова вийшла у світ.

Завершивши навчання в 1954-му, іван планував залишитися при Колумбійському університеті науковим співробітником. Але втрутилося ЦРУ, звинуватило історика в “прорадянських симпатіях” і йому відмовили. Це змусило дослідника переїхати до Філадельфії й влаштуватися контролером у громадському транспорті.

За два роки Іванові всміхнулася удача – його взяли асистентом професора в коледж Ля Саль. Водночас історик почав співпрацювати з діаспорянами й писати до газет “Українські вісті” та журналу “Зустрічі”. Невдовзі Лисяк-Рудницький став робити дописи й до інших журналів, особливо йому подобалось співпрацювати із часописом “Сучасність”. Це видання було найвідомішим в українській еміграції. Але у 1967-му, після 6 років партнерства, через конфлікт із редакцією Іван припинив співпрацю.

У той період в житті Лисяка-Рудницького трапився прикрий випадок – Іван їхав громадським транспортом, позаду нього сиділа афроамериканка й гучно слухала музику на транзисторі, яка заважала досліднику читати книгу. На зроблене зауваження дівчина увімкнула музику ще гучніше, як протест проти расової дискримінації – так їй здалося. Ну а далі нерви українця не витримали й він, вихопивши гральний пристрій із рук бунтівниці, угрів її ним по голові.

Спричинився ґвалт, його затримала поліція. Про цей випадок написали навіть у місцевих газетах. Та після цього в громадському транспорті Філадельфіїї заборонили слухати транзистори.

Лисяк-Рудницький приступив до роботи над новою дисертацію, але побутові проблеми не давали зосередитися на цьому. Стосунки з дружиною зайшли в глухий кут і зрештою призвели до розлучення. Відносини з матір’ю теж погіршились. Єдиний порятунок – робота. Але й тут пора невдач, за незначний проміжок часу історик змінив декілька робочих місць.

Щоб налагодити зв’язок з українськими вченими в СРСР, Лисяк-Рудницький написав звернення політичного характеру, сподіваючись, що воно стане вказівником для інтелігенції підрадянської України. В ній він наполягав на потребі запровадження окремого громадянства УРСР, надання українській мові державного статусу, встановлення незалежного судочинства, відновлення та узаконення автокефальної православної та греко-католицької церков. Проте ця заява не була сприйнята ні в Радянському Союзі, ні в середовищі еміграції.

Наприкінці 1960-х учений знову конфліктує з керівництвом Американського університету в Вашингтоні. Щоб підтримати улюбленого викладача, студенти розпочали страйк, але це не допомогло й досліднику довелося змінити місце роботи.

Трошки просвітліло в особистому житті, коли Лисяк-Рудницький познайомився й невдовзі взяв шлюб із Олександрою Черненко. Разом вони переїхали до Едмонтону (Канада), Іван влаштувався професором східноєвропейської історії в Альбертському університеті.

Саме тут український дослідник остаточно поринув у світ наукових досліджень. Водночас ініціював створення Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. А ще писав лекції з історії України й активно публікувався.

Але нагла смерть від інфаркту завадила здійсненню багатьох планів. Помер Іван Лисяк-Рудницький 25 квітня 1984 року.

Історик Ярослав Грицак писав: “Серед українських істориків на Заході мало знайдеться професорів, які мали б такий великий інтелектуальний вплив на своїх колег-ровесників та наступні професійні покоління, як Лисяк-Рудницький”.

Івану Лисяку-Рудницькому належать праці з історії України, української політичної думки XIX-XX століть і теорії нації. Провідна тема як політолога – доля України в новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації, а ідея формування політичної української нації – одна з домінантних.

Михайло Янгель – славетний конструктор ракетно-космічних комплексів

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram