Іван Алчевський – всесвітньо відомий український співак, диригент, піаніст. Мав унікальний голос, брав ноту в тон звучання кришталевого келиха, і келих розсипався на друзки від резонансу. Тому не дивно, що артист був одним із найвизначніших оперних співаків свого часу. Окрім того – очільником літературного товариства “Кобзар”. А ще представником славетного роду Алчевських – меценатів та просвітителів, літераторів та митців. Їхня родина – це справжні патріоти України.

Народився Іван Олексійович 27 грудня 1876 року в Харкові. Батько – Олексій Кирилович – меценат та власник банків, мати – Христина Данилівна – видатна просвітниця та засновниця Харківської недільної жіночої школи (перший в Російській імперії безкоштовний навчальний заклад).

Змалечку Іван мав хист до співу, а першим учителем хлопця став його старший брат Григорій (у майбутньому видатний піаніст, педагог по вокалу, композитор і критик, а також автор посібника “Таблиця дихання для співаків). Талант до дітей передався по материнській лінії – прабабуся, бабуся та матір мали чудові музикально-вокальні здібності. Батько також був прихильний до мистецтва, любив поезію й сам трохи віршував. На музичних вечорах родини Алчевських Іван співав разом із сестрою Христею під акомпанемент Григорія.

Освіту Іван здобував у гімназії, а потім у Харківському університеті на фізико-математичному факультеті. У 1901 році трагічно загинув Алчевський-старший (за однією з версій кинувся під потяг, за іншою – це було замовне вбивство). По його смерти родині прийшлося сутужно, навіть довелося продати будинок.

За порадою Григорія Іван подався до Петербурга, щоб стати оперним співаком. І це стало вдалим рішенням, адже після іспиту Алчевського прийняли до Маріїнського театру. Дебютував в опері “Садко”, де виконував партію індійського гостя. Його спів припав до душі не тільки слухачам, а й критикам. Але водночас Алчевський зрозумів, що мати хороший голос – ліричний тенор – ще не означає стати видатним оперним співаком.

Щоб удосконалити свій спів, Іван подався до Парижа. Там він брав уроки в іменитих педагогів того часу, зокрема у Яна Решке (лірико-драматичний тенор, зірка опери першої величини кінця XIX століття) та Фелії Литвин (видатна співачка). Невдовзі Алчевський уже вступав на сцені в Брюсселі, де виконував партію Рауля в опері “Гугеноти”. Ця роль стала провідною в кар’єрі співака. Бурхливими оплесками вітали тенора в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі та Мілані. Партнерами по сцені були й Енріко Карузо, і Маттіа Баттістіні, і Федір Шаляпін. Окрім співу, Іван Алчевський прекрасно володів технікою гри на фортепіано й часто на концертах акомпанував собі сам.

У 1910 році Алчевський став артистом трупи Московського Большого театру. Водночас не полишав співпрацю із Дягілєвим і гастролював по Европі. Київ, Харків, Одеса та інші великі міста Російської імперії стали свідками тріумфальних виступів співака. На сцені ще однією провідною партією стала роль Германа в “Піковій дамі” Петра Чайковського за Пушкіним. Окрім того, власним коштом організував та став очільником Українського музично-драматичного товариства “Кобзар”, а також організовував Шевченкові дні в Москві.

Коли розпочалася Перша світова війна, Іван Алчевський був саме на гастролях у Парижі й збирався до міланського Ла Скала. Італійці бажали почути унікальний голос українця й називали його спів мецце-каратере – шляхетний тембр. Але через воєнні дії не вдалося дістатися туди.

З великими труднощами вдалося повернутися на Батьківщину. Іван виступав в Одесі, Катеринославі (нині Дніпро). У 1915-му ініціював постанову опери українською “Запорожець за Дунаєм” в Московському оперному театрі. Окрім того, це була не перша спроба артиста, адже в його репертуарі було чимало українських партій, зокрема Петра в “Наталці Полтавці” Миколи Лисенка та твори на слова Шевченка, серед них – “Огні горять, музика грає”, “I широкую долину”, “Б’ють пороги”, “Чого мені тяжко” тощо. Він популяризував українські пісні не тільки серед росіян, а й серед европейців. Також читав лекції та доповіді про стан розвитку української музики. Його концертний репертуар був надзвичайно різноманітним: від російських і українських пісень, романсів Глінки, Бородіна, Рахманінова, Алчевського (старшого брата), Лисенка, Степового, Дебюссі, Равеля до камерних творів Прокоф’єва й Енеску.

У 1917-му співак поїхав на гастролі до Тифлісу (нині Тбілісі, Грузія), звідти в Баку. Дорогою підхопив інфекційну хворобу – менінгіт. Помер артист прямо на сцені під час свого виступу 10 травня того ж року.

Поховали Івана Алчевського в Харкові, під час похоронної процесії над могилою тенора залився співом соловей.

Орест Левицький – забутий президент академії наук

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram