Ірина Б’єнько-Шуль – українська педагогиня та громадська діячка. Вона була свідком того як радянські війська розбомбили Хрещатик. Жінка пережила знущання німецького гестапо та жахи концентраційних таборів. А після звільнення самотужки добиралася додому, щоб уникнути десятирічного заслання в Сибір, адже радянська влада вважала зрадниками всіх, хто працював на німців. А потім аж до проголошення незалежності України приховувала факт перебування в нацистських концтаборах.

Ірина народилася 23 червня 1918 року в селі Вовче біля Перемишля. Батько працював у соляній копальні. Окрім Ірини в родині ще було двоє синів й одна донька. Невдовзі сім’я перебралася до Перемишля, тато влаштувався писарем у суд. Змалку дітей виховували в патріотичному дусі – розповідали про славну минувшину України, в домі читали твори Івана Франка та Богдана Лепкого. Попри те що батько працював на польський уряд, своїх нащадків він відправив навчатися до української школи. Гімназія імені Маркіяна Шашкевича була за три кілометри від дому, тому діти щоранку долали пішки цю відстань пішки. Потім дівчинка навчалася в Українському інституті для дівчат. По закінченню 8-ми класів, Ірина стала студенткою Академії закордонної торгівлі у Львові (у 1939-му після приходу більшовиків заклад перейменували в Інститут радянської торгівлі).

По закінченню третього курсу у 1941-му Ірину разом із іншими студентами відправили на практику до Києва. Б’єнько-Шуль потрапила в універмаг на Хрещатику. Практика мала закінчитися 25 червня, а 22 числа вибухнула німецько-радянська війна.

“Я весь час там була. І я бачила той вибух, що був на Хрещатику. І неправда, що то німці зробили. Німці того не робили. То зробила сама підпільна совєцька організація за то, що там на Хрещатику були приміщення для офіцерів німецьких. І вони то всьо зробили, ту всю трагедію, що ті всі люди то страшне, як я побачила, як вже на тій вулиці від Хрещатика (цій, що йде попри університет, бо я жила аж так далеко там), як ці люди з валізами всі вночі отам стояли – я того не можу забути ніколи. Бідні ті люди, що тікали, як той Хрещатик там горів. То жах був… Як можна своїх людей задля горстки тих таке поробити всім людям і ще сказати, що то зробили німці. То жах був”, – згадувала Б’єнько (цитата взята у проєкту Територія терору).

Після Ірина замешкала у Львові, закінчила бухгалтерські курси, працювала у відділі статистики Ревізійного союзу українських кооперативів. У цей період вона співпрацювала з ОУН, зокрема поширювала бофони (скорочено від “бойовий фонд”, грошові документи з національною та символікою ОУНР і УПА). Один зі співробітників зрадив Б’єнько-Шуль, і вона потрапила до рук гестапівців. Доки велося слідство, Ірина сиділа в тюрмі на Лонцького (нині національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів).

“Били добре <…> Але добре, що в келії хоч були польки, дві польки були. Вони там мені почали, як привели з того переслухання, то вони зразу то-ті рани промивали. Ну що я можу сказати? Все ж таки, як би то не було, за німців краще обходилися з в’язнями, краще обходилися, чим в совєцьких концтаборах. Найгірше є переслухання. Вже в концтаборі, то вже від тебе залежало, як ти себе вела. А найгірше – то є оці переслухування. Ото биття, ті голки в пальці, то є найгірше <…>”, – розповідала пані Ірина проєкту Територія терору.

За зв’язок із ОУН-УПА її відправили до жіночого концентраційного табору “Равенсбрюк” поблизу Берліна. Півтора року жінка тяжко працювала, потім її перевели до Флоссенбюргу (один із найбільших та четвертий після Дахау, Бухенвальду та Заксенгаузену концтабір у нацистській Німеччині). Тут Ірина займалася перевіркою якихось запчастин, але сидіти доводилося по десять годин поспіль, до того ж постійні переклички. Серед кухарок була ще одна українка, яка трохи підгодовувала своїх. За кілька тижнів до закінчення війни нацисти познімали колючі дроти й покинули в’язнів напризволяще, арештанти голодували, аж поки не прийшли американці, й не нагодували.

“Як закінчилася війна, кожна нація приїжджала за своїми. І совєти приїхали. Як наші приїхали, нас посадили на поїзд. Ми довідалися, якщо тим поїздом поїдемо, нас будуть перевіряти. Будемо проходити фільтрацію. І ми всі троє – одна українка зі Золочева, друга з Івано-Франківська, і я, ми з того поїзда втекли й самі добиралися додому”, – розповіла пані Ірина в інтерв’ю газеті “Високий замок”.

А все через те, що радянська влада вважала зрадниками всіх, хто працював на німців, для них була одна дорога – у Сибір на 10 років. Щоб уникнути такої долі, Ірина разом із товаришками пересіли на другий товарний поїзд, а потім – третій. Зрештою дівчата розгубились дорогою. У Кракові Ірина познайомилася з однією полькою, завідувачкою поштового вагона. Жінка зглянулася й перевезла дівчину в закритому вагоні до Перемишля. Радість змішалася з розпачем, це був 1945 рік, усіх мешканців міста примусово переселяли в Україну. Найтяжче було батькам Ірини, адже потрібно було залишити й хату, і землю.

Переселенців мали доправити до Винників (Львівська область), але вони не доїхали. Б’єньків, а з ними ще дві родини “викинули” посеред вулиці у Львові. Спочатку оселилися в добротному будинку, але радянські війська їх звідти витурили, й оселили в старій розбитій хаті без вікон.

Попри все Ірина твердо вирішила й закінчила четвертий курс. Спочатку працювала асистенткою при інституті, згодом – стала викладачкою у школі, де провчителювала десять років. Після була старшою викладачкою у Львівському сільськогосподарському інституті (нині Львівський національний аграрний університет) на катедрі бухгалтерського обліку. У 1979-му вийшла на пенсію.

Зі своїм майбутнім чоловіком Ірина познайомилася ще в 1942 році. Дівчина якраз шукала квартиру, а її подруга допомогла розв’язати це питання. Вона якраз винаймала з братом Іваном Шваком одну з кімнат, а в іншу заселилася Ірина, так і познайомилися. Пройшло п’ять років, Б’єнько вийшла заміж. Чоловік навчався в медінституті, але встиг закінчити лише декілька семестрів, співпрацював із УПА. Після поранення відправили до Львова, зробили нові документи, змінили прізвище на Шуль, а також дату народження.

Фото: Високий замок/Сюзанна Бобкова
Фото: Високий замок/Сюзанна Бобкова

Ірина Б’єнько-Шуль була членкинею різних організацій, зокрема “Союзу українок”, “Львівської спілки політв’язнів України”, “Просвіти”, а також учасницею жіночого вокального ансамблю Львівської обласної спілки політв’язнів України – “Відгомін”.

У серпні 2013-го пані Ірина за вагомий внесок у становленні української державності та активну громадську позицію отримала нагороду “Почесний знак святого Юрія”, а в жовтні 2018 року Орден княгині Ольги.

Фото:Igor Monchuk/CC BY-SA 4.0

Ірина Б’єнько-Шуль відійшла у засвіти 8 травня 2020 року, не доживши трохи більше ніж два місяці до свого 102-річчя. Похована на Личаківському цвинтарі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram