Іполит Петрович Прянишников – оперний співак, режисер і педагог. Проте його постать мало привертала увагу дослідників, він був затінений гучними іменами тих часів, зокрема Федором Стравинським та Миколою Фігнером, хоча й не поступався їм у майстерності володіння голосом, а в деяких аспектах навіть перевершував. Багато в чому Прянишников був новатором, наприклад в режисурі, у питаннях організації театральної справи на громадських засадах і в педагогіці.

Іполит народився 26 серпня 1847 року в Керчі. Він був наймолодшим у родині Прянишникових. Батько подбав про якісну освіту для свого сина, і коли малому було лише сім років, його відправили на навчання в Дрезден. Саме там він опанував гру на скрипці, і невдовзі, вільно володіючи інструментом, виступав на аматорських концертах. Проте тоді він ще не задумувався про музику. Повернувшись, він продовжив навчання в Морському корпусі. За п’ять років курсант Прянишников встиг послужити на флоті, плавав за межі Російської імперії. У 1871-му став митником у Ризі.

За два роки служби, Іполит зрозумів, що його покликання саме музика. У 1871-му залишив пост і подався вступати до Петербурзької консерваторії. Його наставниками стали Петро Бронніков та Джовані Корсі. Провчившись рік, Прянишников поїхав до італійського Мілану, де вдосконалював свою майстерність у Франческо Ламперті.

1875 року в театрі Кастелі (Мілан) відбувся оперний дебют співака. Він виконав партію герцога де Шевреза в опері Гаетано Доніцетті “Марія ді Роган”. Цей виступ був надзвичайно вдалим, тому наступні роки Іполита пройшли в гастрольному турне по різноманітних італійських театрах.

У 1878-му Іполит виступив в Маріїнському театрі в опері Антона Рубінштейна “Демон”. Виступ був настільки вдалим, що співака одразу ж запросили до Імператорського театру. Вісім років Прянишников був солістом головного театру імперії. Однією з найвизначніших партій співака цього періоду стала арія Євгенія Онєгіна в однойменній опері Чайковського. Також він відзначився в опері “Орлеанської діви” в ролі Ліонеля. Ці постановки були дебютними, тому партії у виконанні Прянишников тривалий період вважалися класичними. Так само як партії Мізгиря в опері Римського-Корсакова “Снігуронька” та Абубекера в “Кавказькому полоненому” Цезаря Кюі. Водночас Прянишников був камерним співаком, у репертуарі якого було чимало романсів. Голос Іполита не був надто потужним, проте м’який тембр в усіх регістрах зачаровував слухача. Здавалося, що він відшліфовує кожну фразу. Його акторська майстерність в поєднанні з вокалом справляла незабутнє враження на публіку.

У 1886 році Прянишникова запросили до Тифлісу (нині Тбілісі) на гастролі. Згодом він став не лише співаком місцевої опери, а й режисером. Його підопічними стали хористи – саме їм він приділяв чимало уваги. Особливо співакам другорядних партій. Завдяки його старанням хористи стали єдиним цілим, що неабияк посилило драматизм у відповідних сценах. Коли ж Тифліський театр став приватною власністю, Прянишников перебрався до Києва.

У 1889 році в Києві Іполит Петрович організував оперне товариство. У діяльності колективу відбулися зміни, характерні для приватного театру як столичного, так і провінційного. Головний напрямок – пошук художнього характеру, сюди входило створення правдивого й стилістично-відповідного оформлення, розробка масових сцен, чимало уваги приділяли підготовці, витримці репертуарних ліній, створення самобутньої творчої атмосфери тощо. Основний склад трупи став стабільним та самостійним, це дало змогу визначити основний репертуар. І хоча Прянишников не був реформатором, проте його діяльність заклала фундамент для подальших реорганізацій приватних опер.

Для кращих вистав Прянишникова характерний музичний і сценічний ансамбль. Вони мали своє обличчя, художню програму, єдину творчу лінію. Діяльність товариства довела можливість існування в містах приватного оперного театру поряд з державними. Водночас безперечним виявилося і те, що трупа, що не має стабільного фінансування, яка живе тільки коштом благодійників, приречена на нетривале існування.

“У Києві мною тільки-но була поставлена чудова опера. У розрахунку на подальшу антрепризу мною були вкладені величезні кошти, і коли залишалося надалі тільки розвивати й удосконалювати зроблене, як раптом Дума, без будь-якої на те причини, забрала в мене театр і передала його іншій особі”, – писав Прянишников київському голові Василю Проценку.

Втративши театр, Іполит Петрович перебрався до Петербурга й присвятив себе педагогічній діяльності. За 28 років Прянишников виховав цілу плеяду колоритних оперних співаків. Написав чимало праць, присвячених постановці голосу, розробив цілу практику дихання, завдяки якій розкривалася сила голосу.

12 листопада 1921 року Іполит Петрович відійшов у засвіти. Йому було 74. Похований на Успенському цвинтарі в Петербурзі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram